Глава 38

Перелесник, за теорією Кауфмана є уособленням людської туги. Він не зірка, і не змій, як бувало вважають. Він обережний. З'являється спочатку тінями і силуетами. Так, що безумний горюючий просто не розуміє, чи він справді побачив свого рідного, чи то тільки обман зору. З кожним таким разом перелесник сміліє все більше. З'являючись поступово, з кожним разом надовше. Аж поки людина не починає вірити, що перед нею не нечиста сила.
Я дожовував булку з родзинкоми, поки курсанти думали щось своє. При чім кожен думав різне. Даміру натерпілось піти в самоволку. А от Юра — він здувся. Видно було, що зустріч з блудом неабияк вплинула на нього.
А ще я думав — що краще поспати, чи сходити на нічну вилазку. З одного боку — втома брала своє, і хотілось просто проспати спокійно ніч. З іншого — відповідальність не давала заснути. Якщо у Шептухи завівся справжній перелесник, це треба було перевірити. Бо з'ївши життєві сили баби він не заспокоїться, а перейде до когось іншого.
- Ви як учора вибрались з училища? - запитав я нарешті у хлопців.
- Ну... через паркан, - Юра здається знітився навіть такому питанню. Повертались ми через бібліотеку, але водити туди натовп знову я не хотів.
- Хочу вибратись до цієї баби, - вирішив я.
Чорт з ним зі сном. У Даміра спалахнули очі. Юра зам'явся. Але потім досить твердо відповів:
- Я піду.
Ми ще обговорили як будемо по черзі виходити після відбою з казарми, і розійшлись по кутках. І так Жора якось вже занадто зло поглядав в наш бік.
Я уявив як сьогодні здоровань задумає прослідкувати за нашою компанією, і хижо усміхнувся. Хотів би я побачити, як поведе себе Жора перед перелесником.
Не скажу, що я занадто великий спеціаліст в боротьбі з нечистю. Я з нею тільки недавно напряму зіштовхнувся. Але великого страху перед вилазкою не відчував. Напевно тому, що просто не вірив, що з Шептухою відбувалось щось жахливе.
Решту вечора витратив на читання латини. Як показує практика, знати її геть не зайве. Та і залік ще ніхто не скасував. Хотів було спробувати відремонтувати свій одяг, але те що вийшло тільки дужче мене засмутило. Тож в якусь мить психанув і викинув все лахміття.
Дочекавшись відбою, я натягнув приготовані штани, гімнастерку взяв під пахву. І вийшов з книжкою з казарми. Ніхто б цьому не здивувався, адже увесь вечір я демонстрував активну підготовку до заліку.
Позіхаючи сів під ліхтарем, продовжуючи читати. Хоча літери вже починали розпливатись. Тоді вийняв з кишені фотокартку Коропихи. Сам не знаю навіщо забрав її зі справи. Картинка мене манила чимось неясним. Я роздивлявся чоловіка. І сам не зчувся, як закуняв. Мені марився сірий туман, з хижими мацаками, що вистрілювали в мій бік.
- Сокіл! - плече торкнулась чужа рука. Перехопив автоматично, і розслабився. Над мною стояв Дамір. - Ходімо, Юра біля паркану вже, - потім нахилився, піднімаючи з піску випущену з моїх пальців фотокартку. Вдивися в неї. - Це що?
- Сам не знаю, - я знизав плечима. - Отой з паличкою, пропав безвісти кілька років тому, от дивлюсь і не розумію, чим він мені знайомий...
- Так це не паличка, це сопілка, - мружачись зауважив Дамір. - На.
Він повернув мені фотографію. Я теж глянув, і зрозумів, що Коропиха в руках і справді міг тримати музичний інструмент. На мить знову почулась у вухах мелодія дудки. Нутрощі просіли кудись від грудей до паху, стискаючись під кілограмами тяжкого розуміння. Я не дарма узяв цю справу, не дарма вона привернула мою увагу. Сопілка, моє дитинство і те що відбувається зараз — все воно якось пов'язано. От тільки як — навіть комісар Райх пояснити не зміг.
Я прибрав фото в кишеню. Відігнав незрозумілі видіння, що просто пронизували мій мозок, перетворюючи його на решето. І дав знак товаришу, що можна іти.
Ми шугонули з однокурсником в кущі, добрались до паркану і пішли вздовж них. Біля самої бібліотеки Дамір спочатку підсадив мене, а я вже з гори подав руку йому і Юрі.
Мить і ми у вогкому темному місті. Густі тіні від акації що нависали з іншого боку паркану нехай і не дуже надійно, та сховали нас від чужих поглядів. Звідси до двору Шептухи було близько — тільки і треба було що перебігти через дорогу і зайти в арку між будинків.
Ми побігли та зупинились аж біля дровітні. Перевели подих. Від колоди віяло сирим духом гнилого м'яса. По хребту пройшлась гаряча хвиля тривоги. Я прислухався, хлопці теж оглядались, вдивляючись в чорні провали сонних вікон. Про всяк випадок я прочитав щойно читаний Патер ностра, освіжаючи в пам'яті давно знайомі слова. Стало трішки легше.
Ми рушили до під'їзду, вдивляючись у вікна, і намагаючись зрозуміти, де квартира баби.
Світло мигнуло на першому поверсі. Авжеж то могло бути що завгодно. Та воно все одно привернуло нашу увагу, і оскільки ніяких інших орієнтирів у нас не було, то звісно підійшли до того вікна, дорогою довелось трішки прим'яти кущ бузку.
Стали всі троє навшпиньки, щоб зазирнути у вікно. Але видно було тільки вогник каганцю, що миготів туди сюди, не розганяючи густої темряви у приміщенні.
- Ну і що робити будемо? - прошепотів Юра. - Я тут стовбичити всю ніч не збираюсь.
- Постукати у двері? - запропонував перше ліпше Дамір.
- І що пуття? - Юра повернуся до мене. - От Філ все це придумав, він і ідеї має давати. То що скажеш?
- Не знаю, - чесно відповів я. Приклав долоню до рами, намагаючись непомітно для хлопців вплинути на шпінгалет. Страх бути викритим накотив раніше, ніж я спромігся зсунути засувку на кілька міліметрів.