Глава 36

Директор виявився на другому поверсі. Ми піднялись розлогими сходами, з білими гіпсовими балясинами, які мали імітувати мармур. Кроки гасив червоний зачовганий килим на сходах. На другому поверсі теж поверх рипучого паркету лежав килим, дещо свіжіший. В здоровій макітрі стояв якийсь облізлий фікус з трьома великими, як блюдце листками. Навіть уявити не можу, звідки ця рослина тут взялась.
Поки я роздивлявся навколо, комісар Райх цілеспрямовано крокував до дерев'яних дверей, на яких скромно причаїлась пентаграма. Від кого захищався місцевий директор — не відомо.
За столом в кабінеті сидів пузатий чоловік з блискучою лисиною, і жовтими пасмами навколо неї. Нашій появі він теж не зрадів.
Це вже так по життю складається, що куди б ми не прийшли, всюди нас сприймають як ворогів. Ну напевно просто посадовці не раді несподіваним відвідувачам. Райх вийняв посвідчення, і м'ясисті губи директора торкнула посмішка.
- Чим можу бути корисний? - осмикуючи краватку запитав він.
Я роздивлявся кабінет. Над головою директора висів червоний вимпел, від вигляду якого мене пересмикнуло, бо я помітив ще і вишиті серп з молотом. Символи хоч і не заборонили, але намагались не використовувати і не демонструвати. Червона армія і комуністична партія була кривавою плямою в історії України. Чудовиська, які розбудили пекло керували саме Червоною армією. Маршал Жуков прямо повинний в тому, що світ заполонив туман невідмого, а казки ожили. Так само як і керівництво Третього рейху. Фашисти, що вклали смертельний пакт.
Я перевів погляд на шафу за спиною директора, де стояли якісь книги, глечики, бюст упиря Ульянова.
- Нам треба оглянути підвал театру, - тим часом повідомив про справу Райх.
- Авжеж, авжеж, товариш комісар! - директор підвівся, вийняв хустку і протер тім'ячко. Потім знову сів в крісло, і потягнувся з якоюсь нервозністю до телефону. Могло б бути, що він просто боїться телефонувати. Звичний страх для людей, які бачили одурманених Баюном.
За дві хвилини до нас зайшла помічниця директора, з великою в'язкою ключів в руках. Дівчина була молодою, ледь старша за мене. В легкій світлій сукні, вона була схожа на мавку.
- Оксано, проведи комісара, - розпорядився директор. - Сподіваюсь, в нашому підвалі не якісь злидні завелись? - це вже з посмішкою до Райха.
- Звісно ні, - Тіль не усміхався. Він взагалі був задумливим, чим не схожий на себе.
Ми пішли за Оксаною, яка похитувала стегнами перед нами. Схоже її комісар спеціального призначення зацікавив. На мене дівчина уваги не звертала, а от на Райха позиркувала через плече, так ніби боялась що ми відстанемо і загубимось.
Підвал був вкритий пилом, і захаращений різними незрозумілими конструкціями. Аж потім мені дійшло, що це старі декорації. Чого тут не було. І колодязь, і стіна від хати, і тин, сплетений зі справжньої лози, і намальовані дерева.
- Ну ось, - Оксана тихенько чхнула, прикрившись долонею. - Підвал.
Райх зняв капелюх, і подивився на мене. А я... а що я? Я нічого не відчував. Тупо дивився на уламки творчої діяльності, нюхав застарілий пил, і не знав, що я взагалі можу відчути. Місце було мені навіть незнайомим.
- Тут ми і ховались під час бомбардувань? - уточнив у дівчини.
- А ви з притулку? - вона скривила повні губки. Та потім зиркнула на Райха і знову усміхнулась. - Так, ніби кажуть, що в театрі ховались діти свого часу. Але німці обстріляли бомбосховище, тут було дуже багато завалів. От вам би Давид Львович більше пояснив, він ще тоді директором театру був.
- Я буду вдячний, якщо поясните ви, - трішки “натиснув” Райх. Оксана усміхнулась ще ширше.
- Ну добре, - вона пройшла в глиб підвалу, торкаючись пальцями якоїсь коробки. - Кажуть, що сюди кинули кілька бомб. Умисно знаючи що тут діти. Під завалами загинуло кілька людей. Після війни робили перепланування. Цей підвал лише мала частина колишнього, дітей ховали далі, але зараз хід туди так і залишився завалений. Ніби все так переповіла, як було.
- Ясно, - Райх ще раз глянув на мене. - Буду вдячний, якщо і справді покличете свого керівника, у мене до нього купа питань. А ми поки тут його зачекаємо.
Оксана невпевнено кивнула. І як тільки дівчина вийшла, Райх почав йти вздовж стін і стукати в них кулаком. Декуди йому це не вдавалось зробити, через завали мотлоху.
Я теж включився в роботу. І зовсім скоро звук змінився, повідомляючи що я наткнувся на порожнину.
Від стіни віяло незвичною темрявою. Я стукнув ще раз про всяк випадок, в коробках зашурхотіло. І прямо на мене стрибнула тінь. Відбив я її в польоті. Глянув туди, на підлозі копошився черговий пацюк, а потім до мене долинула слабка мелодія. Кілька митей я стояв як паралізований, чуючи щось таке, від чого спиною прокотилась морозна хвиля. Звук свистілки зник, скільки б я не вслухався, тільки серце гупало у вухах.
- Тіль, - гукнув я, озираючись.
- Ви хотіли мене бачити? - в підвал увійшов директор театру, і мана розвіялась.
Райх так і залишився на місці, поблискуючи своїми опаловими очима. Втім їх він відразу сховав під козирок федори.
- Так, шановний, - комісар вийшов зі свого закапелка. - То підвал перебудували після війни?
- Он там було продовження, - Давид Львович вказав якраз на те місце де стояв я. - Але там завали, склепіння могло обвалитись, тож ми його укріпили, а для перестраховки вирішили просто побудувати перестінок, щоб ніхто не постраждав.