Глава 35

Ми пару секунд дивились на Світлану Василівну, яка м’ялась, і кусала губи.

- Сядь, - жорстко наказав Райх. І директриса не посміла не підкоритись. Вона сіла в своє крісло, нервово поглядаючи то на мене, то на дуло парабелуму, націленого їй в обличчя. – Кажи. Що не так з Арсеном?

- Він мій племінник, - приречено відповіла жінка. – Він трішки задиракуватий, але він добрий, чесне слово.

- І саме по доброті своїй засунув Петрика в шафу? – не витримав я.

- Він же жартував! – не стала дивуватись моїй обізнаності Світлана Василівна. – Це були дитячі жарти.

- Практикант, виклич міліцію, - розпорядився комісар. – З товаришкою директоркою ми поговоримо в більш затишних кабінетах.

Я підійшов до розцяцькованого пентаграмами телефонного апарату на столі директриси, і накрутив на диску короткий номер виклику. Повідомив своє місце знаходження, та те що комісар особливого призначення Тіль Райх викликає наряд міліції на місце злочину.

Не знаю, чому Райх не міг зробити це сам. Чи то боявся зняти з прицілу Світлану Василівну, чи інспектував мене.

Мене більше турбувала неквапливість комісара. Так, ніби він не намагався відшукати загублену дитину. Коли я закінчив, Райх дав нову вказівку:

- Іди в спальню, і ще раз оглянь шафу, якщо треба на дощечки її розбери!

Я кивнув. І понісся коридором до дитячої кімнати. Несподівана довіра до моєї експертної думки лестила.

Дітей там не було. Кімната була незвично порожньою. Я забіг всередину, і різко запинився, відчувши пориви страху. Потойбічне було тут. Воно залишилось свої сліди, які нагадували смужки сирого туману, що заплутались в траві. Ледве помітне павутиння, що летіло за вітром в бабине літо.

Тепер, коли я бачив міжміський простір, я вже міг правильно назвати ці відчуття пекельного. Воно нагадувало сіре марево, яке складається з нічого і злоби.

Я м’яко ступав по дошках підлоги, так ніби опинився на замінованому полі. Акуратно застелені ліжка видавались пастками. Іграшки розставлені на поличці – мертвими монстрами.

Все це була лише моя розхитана уява. Так само як і вчора під дією блуду, я наче втягувався в його гру розчиняючись у власних переживаннях. Але я повірити не міг, що чудовисько зараз тут, в цій кімнаті де живуть діти. Довелось кілька разів подихати глибоко, щоб відігнати надмірну параною.

І в мить, коли я вже остаточно заспокоївся, і запевнив себе, що ніякого блуду тут немає і бути не може, під ногу шугонула сіра тінь. Я підстрибнув ледве не до стелі. Але виявилось, що повз мене пробіг всього на всього щур, який з характерним писком вибіг з кімнати в коридор.

Я засміявся. Нервово. І підступив до шафи, що була вкрита лише мені та можливо ще Райху помітними слідами. Тепер вони були. Маленькі, розміром з три копійки, відбитки. Схожі на рожеву плісняву, вони вкривали стінки шафи з середини. Пахло тут теж так, наче хтось забув на тиждень окраєць хліба.

Я провів рукою по шафі, відчуваючи що в ній ще недавно ховалась якась істота. Зазирнув під шафу. І повернув іти назад, до комісара.

Щур сидів на порозі спальні, тручи лапкою свого носика. Блискучий, противний, х довгим облізлим хвостом, він викликав у мене бажання вбивати. Я не стримався, і запустив в пацюка найближчою подушкою.

Треба написати повідомлення в санітарну службу – Світлана Василівна докерувалась до того, що щури бігають по коридорах, а вони між іншим не тільки покусати дій можуть, але і чуму розносять.

Я повернувся до кабінету Світлани Василівни, все ще обдумуючи ситуацію з пацюками. Забагато їх розвелось останнім часом. Ось, що мене бентежило. Але додумати ці думки часу не було – Тіль заслухав мій звіт, і як тільки приїхали міліціонери, щоб забрати директрису, сам пішов оглядати дитячу спальню. Мені доручив опитати дітей.

Я бачив як незадоволено позиркують на мене інші міліціонери. Складалось враження, що комісар Райх їм не довіряє, раз доручає роботу практиканту. Це з одного боку змушувало мене відчувати певну радість. А з іншого – гіркоту. Бо прірва між мною і рядовим складом міліції поглиблювалась.

Діти переважно розповідали, одне і те саме. Коли здійнялась тривога, і  їх загнали у спальню, вони спочатку боялись, потім здійнявся гармидер. Петрик казав про дивні звуки з шафи. Арсен дочекався поки вихователька вийде в коридор перевірити обстановку, і разом з своїм посіпакою, Кирилом, під дитячий сміх засунули Петю в порожню шафу.

Закінчивши опитування, Райх вирішив їхати у відділок.

Але варто було нам від’їхати від інтернату, як комісар наказав водію заїхати в театр.

- Мені не дають спокою слова твоєї виховательки, практикант, - пояснив Райх, поглядаючи на мене. Від його безкольорного погляду з опаловими сполохами мені ставало не по собі. Тепер я розумів, що комісар намагається щось в мені вишукати, перевірити, зрозуміти. Від цього на руках виступали сироти.

Я не зрадник. Але відчувати, що підозрюють навіть мене, було дуже неприємно.

- Я бачив пацюка, - зізнався я. Раз видалась вільна хвилина, було б правильно обговорити з Райхом те, що мене бентежить. – Пацюк був у архіві міліції вчора, - почав я перелічувати. – Пацюк був сьогодні біля паркану під час прориву, пацюк був у інтернаті….

- І в ті дні, коли Олександрія зазнала авіа удару місто теж страждало від навали пацюків, - підхопив комісар. – Вважаєш, все взаємопов’язано?

- Навала? – раптом озвався водій, якого я вже звик сприймати як німого. – Та ви не бачили цих тварюк! Вони тоді перли з усіх шпарин!

- І що їх, потруїли? – зацікавився Райх.

- Ну може хтось і труїв, хтось стріляв, хтось палицями бив, - почав перелічувати чоловік. – Але ходять чутки…

Міліціонер не договорив, викручуючи кермо, щоб уникнути зіткнення з собакою, яка вискочила на дорогу. Прямо під колеса.

Мене кинуло по салону, Райх щось прошипів на німецькій мові. Водій замовк, зосереджено дивлячись на дорогу і більше не вступаючи в розмову.