Глава 34

Деякі люди надзвичайно інертні. Вони трясуться за власну шкіру, сидять вдома, не приймають активної участі в житті соціуму. А потім їх роз’їдає почуття провини за власну бездіяльність, за відсутність рішучості, волі, коли є можливість щось зробити.

Фаїна Корніївна була така. Не попався б я випадково на її шляху. Вона  б повернулась в притулок, сиділа б і нервувала, але не пішла б у міліцію. Не порушила самодурську вимогу директриси.

Я ще раз згадав підступного торкнутого біля паркану. І в душі поселилось неприємне, ртутно-важке відчуття. А що як директор інтернату теж замішана в цій справі? Але як? Райх же перевіряв її. Він би помітив.

Всі ці думки пролітали в голові, поки  я нісся до церкви. Захекався. Ледь не впустив пакунок з пиріжками, які стали зовсім не цікавими. Треба було  якнайшвидше знайти Райха, повідомити йому про почуте, їхати, шукати Петрика!

Комісар палив біля машини, тримаючи в руках скручений в трубочку папірець.

- Практикант! За тобою чорти женуться? – з уже звичним гумором запитав Райх.

Я віддихався.

- Хлопчик зник знову! – вирівнявши за пару секунд дихання пояснив я.

- Який хлопчик? – Райх чи то не зрозумів. Чи грав в дурника.

- Петрик! З притулку.

Нарешті на його чоло набігла тінь.

-  В машину, кажи звідки інформація, - ми сіли у службовий автомобіль, комісар віддав розпорядження водію, і трішки повернувся до мене. Щоб я переповів йому почуте від виховательки. Їхали ми не довго, притулок був тут, майже поруч.

- Про цю Фаїну ні слова, - попередив мене Райх. -  І взагалі, дивись і помовкуй. Особливо уважно дивись.

Ми вийшли біля воріт. Комісар осмикнув жмаканий піджак. Я спробував наслідувати його – вийшло погано. Сорочка від того, що я її осмикнув, кращою не стала. Ще й долоні свербіли. Добре, коли все заживає швидко. Погано, коли при цьому всі рани зудять.

В дворі притулку вже бігали діти з молодшої групи під наглядом виховательок. Старші напевно відновили навчання. Ніщо не нагадувало, що ще дві години тому тут лунали сирени тривоги. Діти з їх гнучкою психікою, швидко забувають погане. От як я.

Чому я не пам’ятаю ті дні, коли війна була у нашому місті? Десь там, в нутрощах, копошаться слизькі черви цих згадок, але  я настільки боюсь, що навіть сама думка про необхідність хоч щось пригадати, викликає  у мене нудоту. Дивно, але тільки зараз я став питати себе – а що саме  я забув?

Забагато питань звалилось на мене за один єдиний тиждень пошуків диверсантів.

Поки ми з комісаром піднімались сходами в директорський кабінет,я роздумував над тим, що моє життя ніби перетнуло точку неповернення, і мозок прокинувся з анабіозу байдужості. Тепер мене цікавило все – хто я, що я, де моя рідня, що сталось дванадцять років тому зі мною і містом? Ще кілька днів тому все що цікавило курсанта Сокіла, це як не отримати тумаків у спарингу з Жорою, і скільки чоловік здатний обдурити Франц у наперстки за день.

Стуку не було, Райх мовчки відчинив двері кабінету, і пройшов до столу Світлани Василівни.

- Яка несподіванка! – жінка сухо усміхнулась. – Чим зобов’язана. Комісар?

- Мій обов’язок перевіряти всі підозрілі випадки, - пояснив Райх, знявши капелюх, і поклавши його перед собою на стіл. – Будь ласка, запросіть Петрика Іванова, хочу ще раз з ним поспілкуватись, - комісар сів на стільчик для відвідувачів, і поклав руку поруч з капелюхом.

Обличчя Світлани Василівни лише ледь-ледь почервоніло. Вона кивнула.

- Авжеж, зачекайте, - і вийшла з кабінету.

- Вона справді його приведе? – запитав я, від чогось пошепки, але з надією. Може все вже з’ясувалось і дитина знайшлась?

Райх похитав головою.

- Зараз буде концерт, - пояснив він. – Вистава одного актора.

Але виставу нам довелось чекати хвилин десять. За цей час Тіль Райх встиг вийняти з пакунку пиріжок – а я все думав, навіщо він його з собою взяв,  - і простягнув мені. Інший почав жувати сам.

Мені особисто шматок в горлянку не ліз. Я тривожився за дитину. Не розумів, як Райх може бути таким спокійним.

- Ви уявляєте, у дитини урок! – влетіла в кабінет Світлана Василівна. – Вчителька категорично проти, щоб ви розмовляти з хлопчиком до перерви. Але ви можете зачекати ще півгодини…

- Думаю,  я знайду аргументи для вашої суворої вчительки, - Райх усміхнувся однією половиною обличчя. – В якому класі Петро?

Директриса зам’ялась. Я відмітив, як вона слала руки в замок. Дивився я на неї уважно, як і наказував комісар. Але не бачив нічого з того, що побачив сьогодні в торкнутому. Зв'язок з пеклом відчувався, як отрута, розлита по венах. Світлана Василівна виглядала цілком нормальною. Було зовсім не зрозуміло, чому вона приховує злочин.

- Ходімо,- нарешті вирішила щось для себе жінка. Але на виході з кабінету раптом відстала: - Клас номер двадцять два. У мене справи, самі знайдете. Філіп чудово орієнтується в приміщенні, чи  не так? До речі, Філіпе, твій вигляд, він ганьбить честь нашого закладу, ходити в порваному одязі, в одязі, який давно не бачив прання – без полковника Тімірязєва вашу училище перетворюється на свинарник.

Поки вона говорила, а я вкривався рум’янцем від обурення, відчуваючи як печуть щоки, комісар Райх вийняв зброю з кобури.

Та Світлана Василівна так захопилась своєю промовою, що навіть не помітила націлений їй в живіт пістолет.

- Все сказала? – різкувато запитав Райх. – А тепер руки тримай перед собою, щоб  я їх бачив.

- Ви.. ви.., - слів директрисі забракло. Ще мить тому вона була дуже красномовною. Але тепер давилась повітрям, зрівнюючись кольором щік зі мною.

- Практикант, одягни пані кайданки, - наказав Райх. Я забрав з його вільної руки кайданки, які неприємно прокочувались своїм захистом по руках.

Світлана Василівна не чинила опір. Приречено дала себе пов’язати.

 - А тепер мила моя, ми поговоримо з Арсеном. В якому ти кажеш він класі?