Глава 32

Здавалось що спалах цього холоду прокотився по кістках, перетворюючи їх в  крихку кригу. М’язи напружились, в спробі спинити здорованя, як ніколи я проклинав свою статуру – чому не уродився хоч трішки міцнішим? Я перехопив долоню з свого плеча, вивернувся, і час раптово застиг. В ребра боляче стукнувся дулом ППШ.

Звук досилання патрону зірвався дзвоном, набатом, а я стояв ковтаючи повітря. Розуміючи, що відлік на секунди почався.

Палаючи зеленню очі торкнутого спопеляли мене нелюдською ненавистю. Я не дивився на зброю притиснуту до моєї єдиної чистої сорочки, але відчував кожним нервом тягучу смерть, готову вивернути мої кишки срібною кулею. Її шлях нарізним стволом був безкінечним  і таким коротким, як  і моє життя до цього.

Здавалось способу порятунку немає. Хто врятує тебе від кулі, яку вже випустили? Ось вона з тріском, чутним лише мені, обертається в стволі, несеться назустріч плоті, і тільки якась неприродна сила в мені зупиняє час. Щоб я міг відчути, зрозуміти, усвідомити свою смерть. Спалах пороху застиг хмаринкою над зброєю. Іскри розлетілись як несправжні квіти.

А потім вже звичним рухом власної волі я закрутив цей маховик назад. Час відмотався.

- Ти чого? Я швидко до кущів, і назад. Ніде не дінусь.

Знову стояв на сходах здоровань, стискаючи брудними пальцями ППШ, знову рвався в місто.

- Комісар Райх! – щосили закричав я. – Тіль!

Мені було начхати на торкнутого. Мене манив паркан, який опинився так близько, що я просто задихався, як риба викинута на берег. Ні що не могло зупинити мене на шляху до волі. Навіть торкнутий, що повільно піднімав зброю.

Я не знаю звідки взялись сили на стрибок, але я вхопив солдата за комір, злітаючи майже на метр над землею, смикнув, змітаючи з шляху. Нога злетіла в повітря, зустрічаючи податливу плоть – ворог заважав мені добратись до цілі, і я ладний був його знищити.

Коліно врізалось в чужий пах, це мене не спинило. Завчений прийом змусив опустити лікоть на хребет, і військовий покотився, а я перестрибнув його не дивлячись.

І вибіг на паркан!

Зупинив мене тільки колючий дріт, який, як виявилось ще на два метри завишався над самим парканом. Я вчепився в залізні голки долонями, намагаючись продертись туди. Подивився в далечінь. І замешкався. За парканом було сіре поле, яке вже за десяток метрів поглинала імла. Туман здіймався хвилями безмежного моря, в ньому тонули обриси дерев, якихось будівель. Контури постійно змінювались, створюючи оптичні ілюзії руху.

Під самим парканом у рові кублились темрявою із білими сполохами мертві істоти. Розстріляні з кулеметів, вони не несли загрози.  

А в наступну мить мене за ноги зісминкнули на підлогу, не даючи більше побачити нічого. Солдати навалилась на мене, викручуючи руки.

- Пий! – губ торкнулась фляга, в горлянку потекла полинна настоянка. Я конвульсивно здригався і кашляв. – Та що з тобою таке?! – гаркнув на вухо Райх.

Здається пружина стиснута до упору розслабилась, бо я ще кілька разів глитнув із фляги і затих. На очі навернулись сльози.

- Практикант! Що за витівки? – суворо запитав комісар. Але мені здались ноти занепокоєння в його голосі.

Ніхто з них не бачив того, як торкнутий вистрілив мені в живіт. Це відбувалось три секунди в моїй уяві. Чи він і справді стріляв? Вже нічого не розумів. Тільки поклик міжміста же бився крилами метелика в моїх венах, але з кожним подихом все повільніше.

- Перепрошую, - я видав з себе вибачення. – Торкнутий...

- Знову шок? – усміхнувся однією половиною обличчя.

Зараз чомусь його давній шрам побілів, очі комісара опалово блимнули з-під федори.

Ухопився за видане комісаром пояснення. Кивнув.

- Його вже скрутили, ти молодець, з відстані зорієнтувався, - Райх подав мені руку.

Я ухопився за простягнуту долоню. Підвівся, відчуваючи як боляче руці. Роздерті до крові долоні горіли.

- Спускайся. Продезинфікуй  і перев’яжи, - наказав Райх. – І чекай біля автомобіля. Я тут швидко розберусь.

Я не сперечався. Було шкода подерту сорочку, навіть більше ніж долоні. Що плоть – заживе до завтра.

Після відмотаного часу голова здавалась набитою ватою. Треба узяти у комісара настоянку, і носити з собою Чи не тому у нього при собі фляжка, що його теж накриває після використання особливих сил?

На мене трішки здивовано косились міліціонери. Для них я міцно перейшов в розряд інакшого. Тепер, після того як я визначив торкнутого, певно ні в кого не виникало питань, з якого дива комісар Райх панькається зі мною. А мій шлях став визначеним. Ніхто не розкидається кадрами, здатними працювати в комісаріаті особливого призначення.

Біля автомобіля стояв водій, допалюючи невідомо яку за чергою цигарку.

- Аптечка є? – запитав я.

Міліціонер викинув недопалок.  І допоміг мені обробити долоні. Потім забинтував їх.

Все здавалось далеким і не справжнім. Відголоски пережитого не відпускали.  Особливо поражало уяву те, що побачив за парканом. Безкінечні сірі степи, які здавались обмеженими видимістю. Відгороджені туманною стіною. Що причаїлось в них?

- Отямився? – до нас підійшов комісар Райх. Його світлі, безколірні очі, вже не сяяли. Просто заморений молодий чоловік. Який здається старшим через втому, що накрила чоло. Я кивнув. Здоровий глузд знову взяв гору над інстинктами. Тіль повернувся до водія: - Олег Микитович, поїхали  в супроводі, до отця Павлентія. Ну, практикант, тобі особливе запрошення треба? В машину, мерщій!

Я сів на заднє сидіння. Знову нічого не розумів.

- А навіщо ми до батюшки?

- А хто твого торкнутого супроводжувати має? – здивувався комісар моїй непрохідній тупості.

- Так, а він що - живий? – я мимо волі здригнувся. Торкнутий викликав в огиду.

- А що йому мало бути? Чи ти думаєш, я кожного торкнутого розстрілюю?

- Ні. Авжеж ні, – стало соромно. Мабуть, від того, що десь в глибині душі я хотів поквитатись з солдатом. За увесь пережитий жах, за те, що я дивився в очі власній смерті, за те, що змусив мене знову використати здібності. Абсурдні відчуття.