Глава 31

Люди вважають, що час нечистої сили приходить вночі. І часто це має раціональне зерно. Багато нечисті втрачають силу з першими півнями. Але найсильніші, найпідступніші, тим все одно коли нападати. Вони просто тягнуться до людського тепла, намагаючись знищити тіло і поглинути душу, що манить їх як солодка серцевина під зеленою шкаралупою кавуна.

І начхати їм, день чи ніч. Аби добратись на відстань удару і встромити свої пазурі  в теплу плоть.

Я дійшов до відділку міліції з невеличким запізненням. Ми здавали марш-кидок на Луках, після бездарно сплюндрованої ночі я відчував себе вареною цибулею, і ледве вклався в норматив. Юра з Даміром почувались не краще.

З Луків нас погнали в училище, що зайняло півгодини не менше додаткового бігу. Нили всі м’язи, а голова прострілювала різким, як гвіздок болем у скроню. Апетиту не було. Варені яйця, хліб з маслом і солодкий чай я запхав у себе автоматично, поспішаючи скоріше розібратись із сніданком.

Але все одно на практику спізнювався. Від того летів, відчуваючи, що комісар Райх може бути незадоволений моєю затримкою.

Сигнальна сирена застигла мене зненацька на порозі.

Я запнувся, схопився за двері, а вони відчинились мені на зустріч, випускаючи бійців. Мусив відскочити в бік, пропускаючи чоловіків в обмундируванні і з пістолетами-кулеметами на перев’язі.

Слідком вийшли три комісари – два наші, місцеві, і Тіль Райх. На відміну від міліціонерів він був в своєму звичному пом’ятому одязі, так ніби на час сну зняв костюм і зіжмакав його умисно, щоб утворилось більше заломів. Одяг категоричне не в’язався з образом педантичного німця.

- Практикант! – він махнув мені рукою, перекрикуючи гомін. – В машину.  У нас прорив!

Я поплівся до службової „Волги” щиро не розуміючи, яка від мене користь біля паркану.

Сирена продовжувала тривожно вити над головою. Цей був сигнал, який сповіщав населення не покидати домівки, і не створювати зайвий клопіт військовим та міліції.

По суті ліквідовувати прорив мали саме військові, які несли охорону паркану. Міліція лише страхувала, та слідкувала, щоб цивільний люд не потрапив в зону прориву.

Ну і комісари. Куди без них. Вони як остання надія, у випадку, коли пекло пробє собі дірку в місто. Але згідно підручників, ще не було такого сильного масового прориву, який би зміг подолати охорону паркану.

Не зважаючи на те, що в містах регулярно траплялись підняті, через що будувались крематорії, мерці за межами міста вели себе набагато пристойніше. Чи то просто вони піднялись ще в перші роки, і їх винищили. А ті рідкі неупокоєні що досягали до міста не могли прорватись в середину.

Гірше, коли в облогу йшли нявки, богинки чи упирі. Один Змій Горинич був здатний рознести паркан. Та він обмежувався нечастими нальотами на худобу.

Вся ця інформація пролітала в моїй голові. Поки ми неслись до Глинища, за парканом прямо біля нього знаходилось старе єврейське кладовище, і звідти час від часу вилазив якийсь гуль.

На моїй пам’яті проривів було три. Звісно я нічого не бачив – дітей замикали в кімнатах і веліли не висовуватись. Потім тільки плітки слухав – одну фантастичніше іншої. Помалу мене охоплювала цікавість і азарт.

Ми зупинились біля глинища, де було зосереджена організована оборона. Чулись часті хлопки пострілів. Військові стримували натиск. Міліція стояла в оточенні, і намагались не сильно вивертати голови до того, що відбувається на паркані.

Звідти чувся шум, тягнуло вітром, наче за парканом бушувало холодне море.

Тіль вийняв пачку цигарок, і запалив, обпершись об автомобіль. Водій попрохав у нього запальничку.

Я відчував розчарування. Нічого цікавого. І не видно нічого. І немає того лякаючого відчуття несправжньої реальності, що переслідувало мене вночі. Просто похмурий день. Сонце сховалось за хмарами, збирається на дощ, все це на фоні галасу на паркані.

Несподівано Райх вийняв з кобури стрімким рухом наган, прокрутився барабан, майже у мене над вухом гримнув постріл. Я озирнувся, сполоханий, відчувши як стрибнув пульс, і в кров вприснувся адреналін, змушуючи здригнутись нутрощі.

Прямо біля моїх ніг здійнявся невеличкий фонтанчик землі в крові. Забився в конвульсіях прострелений наскрізь пацюк.

- Це що? – запитав я, роздивляючись м’яке тільце.

- А хто його знає? – Райх прибрав пістолет в кобуру. – просто не сподобалось. Не люблю щурів.

На обличчя упали перші краплі дощу. На стіні стали затихати постріли.

- Ходімо, - покликав мене комісар. - Наш вихід.

І хоч нас і вчили, що треба буде робити перевірку тих, хто захищає паркан, та я все одно був не готовий. Сподівався, що Райх і Савич з Кірсаном самі здатні впоратись з цим обов’язком. Бо я був геть не впевнений  в тому, що зможу з точністю визначити, торкнутий перед мною чи ні.

Ми пройшли крізь шеренгу міліціонерів до стіни. Так близько до неї я був лише двічі. І обидва рази в напівпритомному стані.

На паркан вели металеві ходи.

- Дивись за сходами, - наказав Райх. – Ми перевіримо тих що внизу.

Комісари розійшлись в різні боки, торкаючись долонями солдат, і проходячи поз них. На горі покірно чекали своєї черги військові з автоматами.

- Гей, хлопче, - раптом озвався один. – Можеш мене перевірити? Скоро встюсь! Сил чекати твоє начальство немає.

Я розвів руками.

- Я ж не комісар, - сам подивувався з висновку солдата – як можна було мене без форми і зброї прийняти за комісара. Кремезний чоловік зростом під два метри почав спуск. 

Я заступив йому шлях. Сам не розумію, щоб міг протиставити горі м’язів, але і пускати його вниз не збирався.

- Ти чого? Я швидко до кущів, і назад. Ніде не дінусь.

- Не можна, - похитав головою. Несвідомо ширше розставляючи ноги, щоб стояти міцніше. Силився роздивитись в солдатові щось незвичайне, окрім пишних вусів в низько насунутої на лоб пілотки.

-  Я сказав відійди! – здорова, не менша ніж у Брутто, лапища опустилась мені на плече.  І тіло пронизав холод.