Глава 30

- Юра! – я ковтнув грудку, що стискала горлянку. – Ти будеш лекцію читати, чи ми так і стоятимемо? Чомусь мені здається, що простір навколо стискується капканом, і чим більше ми зволікаємо, тим глибше провалюємось в блудову трясину.

- Такт, так, - Юра нервово здригнувся, від пташиного крику. – Блуд - непесоніфіковане створіння. Нечиста сила в первозданному вигляді....

- Ти можеш перейти до тієї частини, де описувалось як з ними боротись? – проявив нетерпіння Дамір. І я його розумів. А от Юра запнувся, завчені рядки в його голові здається перетасувались.

- Ну.., - хлопець невпевнено протягнув. – Навколо возу обійти....чотирилисну конюшину носити...

- Молитва ще є, - додав я.

- Точно! – тут Юра оживився. Пам’ять здається повернулась до нього.

- То чого мовчиш1 Читай! – підігнав товариша Дамір. На його лобі виступили бісеринки поту. Якщо мені було просто страшно, то Даміру, здається було дуже страшно. Навіть руки тремтіти почали. Юрі було легше – він відволікся на згадування молитви.

- Не йде, - зізнався він. – В голові ніби кисіль, я все розумію, а сказати не мо...

- Муха-ха-ха, - ще дужче розкричався птах.

Невидиме чудовисько дихало в вуха. Сплутувало всі розумні думки. Я перехопив Даміра за руку. Не знаю, чи то для того, щоб він не побіг, чи щоб самому не зірватись і не почати тікати від куща бузини, що почав видозмінюватись. Тягнутись до Даміра чорними лаписьками.

- Ego non solus ibo, - пошепки почав я. Язик примерзав до піднебіння.

- Jesus Christus prior est, - підхопив Дамір. Його пальці ходили ходуном в моїй долоні. Я машинально вхопив Юру, створюючи ланцюг.

- Dei Mater est prior, ego in medio, - прошепотів хрипко Юра.

Навколо здійнявся вітер. Він звивав з куща листя. Разом з піском кидав нам в обличчя. Нечисть бушувала, вже не лякаючи, а намагаючись фізично обірвати голоси. Гілка підчепила Дамірову сорочку, смикала, втягуючи в нутрощі куща. Несподівано мої м’язи сильно напнулись, утримуючи курсанта.

- quod illis pro me est, - ми закінчили одночасно. В різнобій, тремтячими голосами.

І вітер стих.

Мазнув крилами чорний птах, розміром з доброго півня, він пронісся повз нас.

- За ним! – я потягнув хлопців за собою.

Ті упирались, але я не кидав хлопців, тягнув за собою як танк, тримаючи  в полі зору єдиний орієнтир – блуд тікав, зрозумівши що жертви виявились йому не по зубах. І я перетворився на мисливця. Мені конче було необхідно наздогнати його.

- Ти здурів! – Дамір смикнув мене, змушуючи спинитись. Я по інерції махнув ногами, і упав би, якби хлопець не втримав мене. – Стій, Сокіл! Все вже!

- Стою, - впер руки в стегна, легені горіли від шаленого забігу. Щоки пекло. Птах зник з виду і я втратив слід.

- Куди біг? Нерви здали? – єхидно запитав Юра, так само важко дихаючи як і я.

Ми встигли пробігти колії, вокзал, і тепер стояли з іншого боку Театральної площі.

- Поквитатись хотів, - пояснив я.

- Та не випендрюйся, - Дамір нарешті випрямився.

Я хитнув головою.  В нападі раптової щирості пояснив:

- Позавчора ця тварюка трьох міліціонерів водила між артскладами....

- Та ну його, - Дамір здригнувся. – Ну і мерзенне ж відчуття.

Згадалась полинна настоянка Тіля Райха. От що б ідеально змило металевий присмак страху з язика.

- Нічого стовбичити тут. – я глянув на ліхтар над головою. В будь-який момент сюди міг вийти патруль. – То розкажете, навіщо за мною пішли?

- Хотіли довести тобі, що вміємо вести спостереження, - пояснив Дамір.  – Якби  не блуд, ти б і не зрозумів, що ми тебе „ведемо”.

- Ви тупотіли як стадо баранів, - відповів я. – Я ще біля під’їзду здогадався, що за мною стежать.

- Не заливай, - Юра отямився, осмілів. – До речі, а що ти там робив? Чого  в самоволку пішов? Ти знаєш, що за таке порушення капітан Тонкий може і практику твою відізвати?

- Ти ж йому нічого не скажеш? – з надією запитав я.

А нутрощі здригнулись. Юра ще та ябеда. Вислужиться перед капітаном.

- Не скаже, - похмуро сказав Дамір. – Бо інакше навіщо ти перед Жорою за ним вступився?

Юра знітився. І нічого не сказав. Мені б і в голову не прийшло згадувати, що курсант перед мною в чомусь винний. Але Дамір очевидно не давав забути товаришу про борги.

- То ще хочете в комісаріат? – запитав я, знову стаючи самим собою.

- Ні, - раптом мотнув головою Юра. – Що б у мене очі як в тебе світились?

- А  світяться? – показово здивувався я.

- Як у кота, - хмикнув Дамір. -  Я до речі хочу. Поговори з тим комісаром, при нагоді. Я розумію, що від тебе нічого не залежить.

- Гаразд, - я кивнув.

Хто знає. Можливо Дамір сьогодні теж відчув щось, що штовхнуло його ще на крок до комісаріату, на відміну від Юри. Який усвідомив, що боротьба з потойбічним це не його.

Ми вийшли в двір де жила Шептуха. Я зиркнув до дривитні. Там вже звісно нікого не було.

- Ви бабу тут бачили, як за мною йшли? – спитав сумніваючись вже в тому, чи сам щось бачив. Пережите потрясіння змішувало згадки в голові, тасувало їх як карти.

- Ага, - пошепки відповів Дамір. – Дивна така.

- Цікаво, що вона робила? – висловив спільну зацікавленість Юра.

- Я думав завтра перевірити, але боюсь, комісар Райх знову зашле в архів до вечора, - сказав я.

- Чекай, - Дамір сміливо підійшов до сараю з дриветнею. Провів долонею по колоді. – Вогко.

Він відірвав долоню і понюхав її навіщось.

Я не втримався, зробив те саме. В ніс вдарив сирий кисло-металевий запах.

- Кров, - здогадався я.

- Хлопці, - Юра один з нас не подався на спокусу дослідити колоду. – Ходімо вже. Може баба кістки рубала котам, чого ви там встали. Якщо хтось кинеться, що нас немає в казармі...

- Йдемо, - я витер долоню об шпориш, присівши до землі. Хотілось знайти ще хоч щось. Але Юра мав рацію. Ми і так невідомо скільки блукали сьогодні. Залишалось лише сподіватись, що удача нарешті повернеться передом до мене. і більше неприємностей не буде.