Глава 29

Ніч стала інакшою. Здавалось, що тіні стали глибшими. Чи то напруга просто била по скляних нервах, змушуючи мене озиратись  в пошуках ворогів. Здавалось, що злі очі дивляться на мене з темряви, точать гострі зуби, шкрябаючи ними по цеглі, готуються в стрибок.

Я ступив на потрісканий асфальт, не випускаючи з рук парабелум. Тільки відчуття зброї більше не заспокоювало. Власне дихання звучало так голосно, що я оглух. В цьому дивному стані вийшов з двору, роздумуючи: іти вздовж освітленого паркану військової частини, чи обрати не такий зухвалий шлях? А якщо дозорний помітить мене? А якщо вийду на патруль, і стануть перевіряти документи?

Всі ц думки обліпили голову, як мухи падаль. Так, не дуже красиво порівнювати власну голову з таким, але кращого епітету я б і не придумав, до того, що коїлось навколо мене. Я звернув в бік, вирішив вийти до вокзалу через склади. Доведеться пострибати через колію, але там гарантовано не наштовхнусь на міліцію.

Прийнявши рішення я трішки себе заспокоїв.  І пульс наче стрибати як скажений перестав. Тягуче нічне повітря селилось в легенях слизькими зміями, вихолоджуючи груди.

Я дійшов між тіней до паркану із складами. Звідси між кущів починалась стежка до колії. За спиною чулись кроки, але скільки не озирався, нікого не помітив. Чи параноя розігралась не на жарт, чи справді хтось ішов, важко було сказати. Густі кущі приховували від мене випадкових попутників. Та і варто було мені зупинитись, як підозрілий шум зникав.

Я йшов, озираючись, і не відразу зрозумів, що щось вже не так.

Спочатку місяць мигнув, стаючи незвично сірим, скляним, несправжнім. Як кружало паперу, приліплене до неба. Потім я зрозумів, що скільки не йду, а колій все немає, я ніби увесь час кружляю навколо одного і того самого куща, а всі звуки забились, стали далекими. Реальність вицвіла сірими тінями. Тільки мій шлях тягнувся, і тягнувся, заплутаний. Загублений в часі і просторі. Поки попереду не замаячили дві людські тіні.

Не знаю, як  я втримався від того, щоб не натиснути гачок. Палець тремтів, м’язи напружились, пістолет відтягував руку до землі.

Дві тіні повернулись до мене, сірі обличчя здавались масками.

- Сокіл! Що за чортівня тут відбувається? – дзвінкий від страху голос Юри ніби високовольтний розряд прошив вуха, вириваючи мене з марева чар.

- А це точно Сокіл? Він наче по переду був, - прошепотів Дамір.

- Зараз ногу тобі прострелю, щоб переконатись, що ти і сам справжній, – я навів дуло на коліно курсанта. В голові не вкладалось, що ці двоє справжні.

Спокуса випустити кулю була така велика, що я навіть щоку закусив з середини, аби тільки стримати власні нерви.

- Філ, припини, - попрохав Юра. Його голос звучав дуже натурально.

- Це не Філ, - відповів істерично Дамір. – Глянь на його очі...

- Я то Філ, а от ви... - я не закінчив фразу. Чим більше на них дивився, тим більше я розумів, що перед мною живі люди. Я наче розрізняв потоки життя, що струїлись їхніми тілами. Так от що бачить комісар Райх, коли перевіряє, чи не потойбічне створіння перед ним? Це навіть не бачення в звичному розумінні цього слова, це якийсь інший рівень сприйняття. – Ви що тут робите?

- За тобою слідкували, - зізнався Юра. – От тільки не розумію, де ми зараз?

Я глянув на осточортілий кущ, який вже в десяте траплявся мені на шляху. І прибрав парабелум в кишеню. Від гріха по далі.

- Не говори з ним! – обурився Дамір.  – Він тобі зуби забалакує.

- Заспокойся, - я закотив рукав. – Бачиш. Я справжній, ось синці від Жориних пальців, ось поріз...

Дамір несміливо торкнувся до мого передпліччя. Зморшка між його брів трішки розгладилась.

- Справді, Сокіл, - з його грудей із свистом вирвалось повітря. Курсант полегшено зітхнув.

За спиною почулось шурхотіння, я злякано повернувся туди, виймаючи знову пістолет. Але це тільки великий птах злетів з куща, закриваючи крилами штучний місць.

Не зважаючи на те, що я знайшов своїх переслідувачів, світ не повернувся на свої місця. Ми все так само стояли в сутінках чужої магії. Птах в небі засміявся. Якщо ви чули які звуки видає пересмішник, то приблизно уявляєте, що це  за диявольський регіт. Від цих звуків по спині пройшовся мороз.

- Сокіл! – Юра підійшов ближче. Його зіниці повністю поглинули радужку, груди важко здіймались. Я відчував шкірою, як фонить від хлопця страхом, на межі з панікою.

-  А що Сокіл? – змусив вичавити з себе нахабну посмішку. – Я вас з собою кликав? Якого дідька в самоволку вибрались? Що, від страху впудились? Мамку покликати, щоб колготки поміняла?

- Ще слово і я тобі зуби виб’ю! – Дамір стиснув кулаки. Ніздрі затріпотіли.

- Філіп, припини знущатись! – підтримав його Юра. На його блідих щоках звилось дві червоні плями, які різко контрастували з білою шкірою.

- Ну от вже краще, - я продовжив усміхатись. Хоч самому хотілось скавчати від страху. Але якщо зараз дам слабину, то, боюсь, зранку патруль знайде три холодних тіла, або і взагалі не знайде нічого. Як же мене так надала лиха година з цими двома вляпатись? – Дихайте, дихайте, - я вів себе зверхньо. Це дратувало курсантів. І не давало кігтикам страху проникати в їх душі. Сам не знаю, звідки я про це здогадався. Але ж не дарма кажуть, що нечисту силу треба добряче вилаяти, щоб вона втекла. Не молитвами єдиними рятувались наші пращурі.

- Як звідси вибратись ти хоч знаєш? – запитав Дамір.

Я пожалкував, що поруч немає комісара Райха. От хто з блудом справлявся блискавично.

- Юр, ти теорію Кауфмана на п’ять здав? – запитав я у хлопця.

- Звісно! – наш відмінник гордо кивнув.

- Значить маєш згадати, як з блудом боротись. Давай, розповідай. Все що знаєш.

- А ти що робиш? -  хлопці спостерігали як я присів. І став розшнуровувати туфлі.

- І вам раджу, - я зняв взуття, і переодягнув лівий черевик на праву ногу, а правий – на ліву.

- Точно! – Юра став повторювати мою маніпуляцію.  –Треба одяг навиворіт одягнути, або черевики не на ту ногу.