Глава 28

Сліпий сидів в вітальні, поруч з ним було ще двійко знайомих чоловіків, компанія грала в карти. Перед авторитетом висилась гірка рибних шкірок і кісток. Поруч на газеті стояла майже порожня трилітрова банка з-рід пива. Він цупко вчепився в мене поглядом, демонструючи прекрасний зір.

За моєю спиною зачинились двері, відсікаючи частково шум з кухні. Чоловіки теж розвернулись, помітивши цікавість Сліпого. Але впізнавши мене втратили цікавість.

- Проходь, Філ. – кивнув Вовка.

- Я перепрошую за затримку, - здається долоні спітніли в кишені.

Нічим не примітний кульга, жилавий, з татуюванням якоря на плечі, він лякав мене. Тиснув авторитетом. Напевно, Сліпий теж володів якимось вмінням, чому б інакше його так боялись? 

- Ти тепер лягавий, - не спитав, констатував Вовка.

- Я не приховував, де вчусь, - відповів я. Пальці самі собою зіслизнули з грошей на тепле руків’я парабелуму.

- Але тепер ти при комісарі, - чоловік ледь помітно усміхнувся, демонструючи цією усмішкою зневагу до міліції. – Ти вирішив, що це дає тобі право виказувати неповагу до нашого товариства?

Моя параноя так сильно кричала про небезпеку, що я відступив на крок у бік від дверей. І міцніше стиснув пістолет в кишені. Відчуття сталі в пальцях трішки заспокоювало. Але вже і так розумів, що дарма сюди прийшов. Пішов в самоволку, що само по собі проступок. Так ще і сунув голову в лігво звірів.

-  В жодному разі не хотів проявити зневагу, - рівно почав я.

- Та все ми розуміємо, у малого лягавого з’явились просто важливіші справи, - обірвав мій обдуманий монолог Костя. – Хто  ми для нього?

Плазувати перед компанією мені було соромно. Я випрямився, витягнув хребет максимально рівно. Глянув зухвало в очі співрозмовнику.

- Ви маєте рацію, - я вийняв таки з кишені два червонці.  –Справи були важливіші...

- Ти надовго запам’ятаєш цей урок, - хитнув головою Сліпий, не приймаючи з моєї потягнутої долоні гроші.

 Йому треба було зміцнювати власний авторитет. Я навіть розумів його мотивацію. Погано, що саме я став хлопчиком для биття. Мішенню, для демонстрації його влади над всім цим збродом. І головне розумів, що Вовці мене не шкода. Бо я вже наче і не з його компанії. Відколовся.

- Добриня! – гаркнув Сліпий.

І двері за моєю спиною прочинились. Напевно здоровань чекав сигналу, бо влетів в кімнату, озираючись. Не відійшов би я з попереднього місця, і двері б збили мене з ніг.

Парабелум опинився  в моїх пальцях раніше, ніж я подумав про необхідність цієї дії. Спрацювали рефлекси.

Навів дуло  в живіт Добрині. І той наче на стіну налетів, зупинився безсило стискаючи кулаки.

Нехай я був тільки курсантом. Але вважай, все що міг, так це стріляти. З будь якої позиції і по подвижник мішенях теж. Всі це мали розуміти.

- Шмаркач! – оскалився за моїм плечем Сліпий.

Я відскочив до стіни раніше ніж він підвівся і вхопив свій ціпок.

- Не заганяй щура в глухий кут. – філософськи сказав дядько Потап, третій з гравців в карти. До цього моменту він мовчав, погладжуючи вуса і спостерігаючи за „виховними” роботами авторитета. Його слова ніби остудили запал Сліпого.

Я кинув два червонці під ноги.

- Це борг і компенсація за затримку, - дивно, але голос не тремтів. Здавалось парабелум вплавився в мою долоню. Сидів як влитий, рука ні скільки не втомлювалась тримати зброю.  І це робило мене впевненим. – Мені час.

Я вздовж стіни дійшов до дверей, кивнув Добрині, щоб звільнив прохід.

- Відійди, як твоя ласка до дивана. – наказав хлопцю. Крадій зло дивився з-під брів.

- Ти не завжди будеш з пукавкою, - сказав він мені.

-  Я зламаю тобі пальці, тільки підійди, - пообіцяв я хлопцю.

І несподівано він відсахнувся. Мені здалось що простір в кімнаті розслоївся, чи в очах на мить подвоїлось. Спалахнуло навколо сірими тінями.

- Чортове поріддя, - почув я.

Фігня. Потім подумаю про це. Вийшов з кімнати, постійно чекаючи нападу. Але з кухні навіть ніхто не визирнув, перевірити як ідуть справи. Ніхто не затримав мене. Я вийшов в коридор, адреналін стиснув серце, воно знову пульсувало нерівно, шуміло у вухах ударами молотка. Постійна напруга і очікування нападу досягло апогею. Якби хтось став мені на шляху, я б напевно натиснув гачок.

Та мене не чіпали. Вийшов в під’їзд, відчуваючи як спітніла спина. Притулився до облущеної стіни.

Ну що я за дурило таке? Кругом одні неприємності! Як в колію потрапив, і скільки б не сіпався, не звернеш з цього шляху. Що не роблю - петля тільки сильніше затискається навколо моєї шиї.