Глава 27

З спілкуванням з однолітками у мене не складалось, тому на ображені погляди курсантів я навіть бровою не повів. Ну ще і ці у спарингу намнуть боки – на мені все одно все як на собаці заживає. Десь чув мудру сентенцію, про те, що нас не вбиває, те робить сильнішим.

Більше мене після вечері турбувало те, як вибратись з казарми після відбою. Жарти жартами, але від пера під ребро навіть шалена регенерація не врятує. А Філ Сокіл не з тих людей, що мріють бігати по місту піднятим.

Від Сліпого ж чекати можна було чого завгодно.

Дивна штука – люди. Після дня в архіві я все більше дивувався тому, як ми живемо. Мали волю – винищували одне одного. Зараз ми заперті в місті – і що змінилось? Відмінили смертну кару за більшість злочинів, люди одне в одного на виду, в таких містах як Олександрія навіть знаємо всі один одного. Ну це я утрую, не прямо всіх в обличчя, – але кожен з нас знайомий знайомого. І що це змінило? Зникла злочинність? В жодному разі! І всі миряться з цією ситуацією – так ніби волоцюги, крадії і шахраї нормальна частина нашого життя. Вони частина біосфери наших міст. І залишається тільки гадати, чому влада не викорінює подібну плісняву.

Я відклав підручник з теорії держави і права, зрозумівши, що тупо витріщаюсь на рядки, і не розумію текст. Мене щойно вразили власні думки.

Звідки це? Коли мене турбував спосіб життя Франца і Брутто? Коли я думав про те, що місцевий авторитет живе не правильно, і несе в собі загрозу для інших людей? Я приймав їх як єдину родину. Але тепер щось надломилось в моєму мозку. Бісів Тіль Райх, який звалився як сніг на голову, і випік ненароком розпеченим залізом в моєму мозку фразу: „Ти не з ними. Сокіл”.

А з ким я тепер?

Спроб боротись зі сном не було – власні мої думки слугували найкращим енергетичним напоєм. Пролунав відбій, курсанти закутались в ковдри по команді, слухняні гвинтики системи. В темряві казарми чулось сопіння і легкий храп.

Тільки я, як той кого в давнину називали „ізверг”, піднявся і вийшов спочатку в туалет, вийняв із сховку парабелум, подумавши, що треба десь роздобути нового ножа, а потім дослухавшись, до сопіння з казарм, вийшов на вулицю.

Весна майже закінчувалась, було тепло, навіть вночі, в повітрі розлились запахи нічних квітів, висаджених на клумбі перед головним корпусом, тьохкав соловейко десь в кущах. Якась сила розливалась в повітрі, висвічена холодним місячним світлом, робила глянцеві тіні глибокими і нереальними.

Я пройшовся в супроводі пташиних трелів до головного корпусу. Шлях втечі, відпрацьований раніше, не здавався складним. Спочатку в бібліотеку, звідти на вулицю. От і все. Здалось, почувся якийсь шум за спиною – різко повернувся, але ні, там було порожньо. Схоже друге за вечір використання телекінезу таки мало наслідки, і внутрішня параноя знову підняла голову. Тим краще – хто знає, що таїться в провалах темних вулиць.

Я навіть усміхнувся – думка виглядала наскрізь просякнутою цією параноєю.

Я рушив через дорогу, в густішу тінь. Зараз би пригодилось вміння як в Райха – розчинятись в цих тінях, проте я і так непогано злився з цегляною кладкою будинку, та за мить повернув в знайомий двір, звідти за сараї.

І ледве не налетів на закутану в хустку тінь. Серце підскочило в горло, та там і тріпотіло, поки мозок опрацьовував побачене. Біля дривитні щось збирала між трісок баба Шептуха. Не знаю, що вона могла побачити в одному тільки місячному світлі, але ліхтарика у неї не було.

Жінка тихенько шепотіла щось собі під носа, виправдовуючи своє прізвисько. Навіть в справі вона розмовляла з власними привидами. Миттю стало цікаво, що вона вишукує в спориші і трісках.

Але як не силився, та з свого сховку не роздивився нічого. А час спливав, тож мусив тінями пробиратись далі, зробивши в голові помітку зазирнути в двір вдень. Просто було цікаво.

Поки крався до вокзалу, перебирав народні звичаї, які можна було співвіднести до теорії Кауфмана і дій Шептухи. Не тому, що в чомусь підозрював стару, а тому, що моя власна параноя кричала, що її вчинок дуже дивний. Звісно це лише відкат від дії телекінезу, але зайняти голову здавалось найправильнішою зараз дією. Щоб не озиратись в чорнильні тіні, в пошуках уявного ворога.

Колода для розрубування дров часто використовується в селах і для того, щоб відрубати голову домашній птиці. Ну не могла ж баба там когось забивати? Дівчата на Андрія між тирси сіяли коноплі, заволочи їх пеленою. Це ще не доречніше...

Так і не знайшовши якогось потойбічного поясненням діям баби, я зрозумів, що дійшов до вокзалу.

Непохитна громада, захищена з усіх боків від дій пекельних створінь звишалась над містом. Спали в депо паровози. Я в дитинстві уявляв їх великими вонедихаючими звірами. Як ті, що триголовими тушами літають над міжміським простором.  Тоді ще задався питанням, чому між містами курсують лише потяги, і перестали використовувати авіацію...

За вокзалом стояли казарми військової частини.  Повз червоний паркан я майже пробіг, тут було все освітлене, і нарешті дійшов до рядів двоповерхових будинків, що майже не вціліли під час обстрілу. За минулий десяток років їх перетворили на бараки для робітників, як-небудь підлатавши, щоб стіни не обвалились. Але все одно частину родин вже встигли відселити з  аварійних будинків.

Я йшов на світло на другому поверсі. Сліпий скористався тим, що сусідів не було, і прихапав собі відразу всю комунальну квартиру перетворивши її на притон.

З вікон чувся п’яний гомін, хтось бездарно бринькав н гітарі.

Згадав, як раніше це місце здавалось мені привабливим. Тут завжди було весело. Можна було перекинутись з хлопцями в карти, послухати воєнні байки старших, особливо цікаво розповідав дядько Денис, каліка без обох ніг і з обгорілими руками, він наводив жаху, розповідаючи хлопчакам про згорілий танк.

Я піднявся сходами, стукати довелось довго, поки в двері не висунулось червоне обличчя Юзика. Хлопець був одним з приближених Вовки, відданий Сліпому, до кісток. І подейкують перебував з авторитетом в кровному спорідненні.