Глава 26

- От  і долітався, недомірок, - порадів Жора, йдучи в наступ.

Страху не було – бійок в моєму житті було стільки, що я давно втратив побоювання отримати кулак в обличчя, чи тим більше, вдарити когось. Та здаватись я Жорі не збирався. Але і в руки йти теплим теж не планував.

- Спіймай, якщо зможеш. – познущався я і хвилин десять витратив на те, аби уникнути клінчу. Ми кружляли зі здорованем в куряві, і я крутився, як карась в ополонці, не даючи курсанту схопити мене. Поки він таки не перехитрував, виставив ступню, я запнувся, і Жора смикнув мене за тренувальний комбінезон. Я перелетів через виставлене стегно, розпластався на землі. Від удару ніби вибило все повітря з легень.

Противник скористався заминкою, переводячи бійку в партер. Там я йому в силу малої ваги протипоставити нічого не міг. Мене знесло, як вантажівкою. Жора виломив руку, до хрусту в суглобі.

Я заплескав рукою по землі, і лейтенант Фірман стрепенувся, даючи команду розійтись.

Ми знову зайняли висхідні позиції. Хотілось будь-що перемогти Жору, хоч би раз кинути його  в куряву. Я ринувся в атаку, розуміючи, що безкінечно танцювати навколо курсанта не буду. Жора присік мій напад розкритою долонею  в груди, по ребрах пройшовся зминаючий біль. Мить, його ступня знову підсікла мене. і я впав.

Так ще пів години він мене у мотузив як дурне щеня. В основному було боляче, але не смертельно. Від цього ще більше образливо.

З тренування я йшов понуро, боліли всі синці разом. І поріз на передпліччі. Жора ж навпаки, відновивши справедливість, підбадьорився.

В дзеркалі в душі на мене дивився вже звично побитий пес. Я витер пару, роздивляючись синці і подряпини, що щедро вкривали торс і обличчя. Хлопець був і справді худий, здається  в останнє зважування мені казали про недобір ваги. Випирали ребра, ключиці і масли на плечах. Тільки руки оплітали сухі м’язи, натякаючи, що я не зовсім дрищ. Перевів погляд на обличчя. Все те саме, не скажу що геть не красиве – дівчатам завжди подобалось. Правильні риси – високий лоб, трішки набряклий ніс після удару, губам пощастило – цілі, в міру великі. Їх сьогодні не розбили. Мокре темне волосся впало на чоло. От тільки очі – ще не такі безколірно опалові як у комісара Райха, але вже і не звичайні.

Як я раніше не помічав цього? Чи це з’явилось лише вчора, після зіткнення з піднятою? Світло-блакитна радужка була буквально затиснута між чорним обідком і бездонним провалом зіниці. Я вдивився пильніше, і в глибині моїх зіниць так яскраво спалахнула синя іскра, що я відсахнувся. А коли знову глянув  в дзеркало. Очі вже були абсолютно звичайними, блакитними, без крапинок і домішок.

Я накинув сорочку, на плечі, і поспішив від дзеркала геть. Почувався дивно. Боятись самого себе я не звик.

В їдальні на вечерю були котлети, перлова каша і салат з буряка. Після такого далекого обіду  апетит прокинувся у мене звірячий. Я накинувся на свою порцію, і раптом усвідомив, що порошу добавку. От прямо зараз – наплюю на свою сором’язливість, і піду до вікна роздачі.

- Філ, - за мною пристроївся по добавку Юра, і ніби ненароком почав розмову. – а це правда, що ти вже на практиці?

- Ну, правда, - я забрав свою тацю, але Юра пішов слідом. За ним до мого столу сів  і Дамір, невисокий, засмаглий до чорного, татарин.

- І як там на практиці, чим займаєшся? – не відставали хлопці. Я від такої уваги втратив апетит. Не звик, щоб мене розпитували. Зазвичай, навіть якщо хотів чимось похвалитись, то хлопці пропускали це повз вуха. Можливо тому я і не товаришував з ними – а кому цікаво дружити з тими, хто вбачає  в тобі порожнє місце. Тож мені все ще було невтямки, звідки така увага.

- В архіві пів дня просидів, - відповів я. – Нічого цікавого...

- Філ, не треба тримати нас за дурників! – Юра трішки обурився. – Хлопці з КПП казали, що за тобою сам комісар особисто приїздив.

- І що з того? – я з принципу почав жувати котлету. Але вона втратила половину своїх смакових принад через цю розмову.

- Чим ти його зацікавив? – на пряму запитав Юра. – може спитаєш за нас? Ми в боргу не залишимось.

Я довго і ретельно жував. Добре що рот був забитим, і я скористався тим, щоб обдумати відповідь.        

- Гаразд, - нарешті погодився я. – Але, коли Тіль Райх запитає у мене, що ви можете, що я йому маю розповісти? – я багатозначно подивився на їх обличчя.

Категорична відмова багата наслідками. Хлопці образяться, скажуть що я зазнався. Або що думаю лише про власну кар’єру, і хоч насправді так воно і є, та досить мені вже і тих неприємностей, що маю.

Юра і Дамір навперебій стали перераховувати здані заліки. Я скористався цією можливістю, щоб дожувати кашу. І тільки коли потягнувся по чай зупинив їх:

- Ви ж розумієте, що я про зовсім інші вміння.

- Типу ти можеш відрізнити торкнутого від звичайної людини! – відкинувся на спинку стільчика Дамір. – Але ж тебе він вибрав.

- Кажуть в домі нашого полковника торкнута Діна зчинила різню, - пошепки додав Юра. – І її сам комісар Савич перевіряв...

- Ясно, - я перервав курсантів. – Так і передам комісару. Авжеж. У вас рівень комісара Савича.

- Ми тобі доведемо, що ти помиляєшся! – завив Юра. У нього навіть брова сіпнулась від обурення.

- Не треба мені нічого доводити, ви попросили поговорити з Райхом, я поговорю. Про наслідки мови не йшло.

- Ходімо, - Дамір різко підвівся, скрипнувши стільцем. – Він все одно наплете комісару про нас такого, що той нас не візьме.

- Так, - погодився Юра. – Самі з ним поговоримо.

- Удачі, - усміхнувся я.