Глава 24

Про те, що Тіль Райх сердиться можна було здогадатись по його напруженому погляду. Більше нічим себе комісар не видавав. Але я впевнений в нього в душі зараз все кипіло – план затримання злочинців зірвався. Все спостереження за домом міського голови втратило сенс.

Якщо міліція планувала затримати підмінка, який мав повернутись замість Жанни Жуковської і тим самим викрити зловмисників, то тепер всі розуміли, що жорстко помились. Дівчину ніхто не викрадав – вона просто втекла з під нагляду батька, щоб весело провести час в компанії коханця.

А отже розслідування опинилось в тупику. Ми мали на руках купу трупів, невідомих зловмисників, що провернули трюк з проникненням в місто, і жодних зачіпок де їх шукати.

- На, маєш найцікавішу частину роботи комісара, - Райх всадив мене за стіл перед друкарською машинкою. І простягнув мені чисті аркуші паперу і чорні листи „копірки”. – що робити знаєш?

Я не знав. Комісар показав як правильно скласти папери, так, щоб у мене виходило відразу кілька копій, і почав диктувати перший протокол. Я клацав по клавішах, які неприємно били віддачею в руку. Дуже незручна річ. Краще б від руки написав. А дзенькіт і взагалі відволікав від думок. Тільки наче налаштуєшся, впіймавши правильний порядок розташування кнопок – і брямс! Повернув назад валик з папером, почав новий рядок. Всі думки як сполохані таргани розбіглись геть.

- Може пообідаємо? – зіпсувавши кілька протоколів не витримав я.

Час котився до другої дня. Комісар певно думав про те саме, бо схвально кивнув.

- Талони на обіди отримав? – уточнив він у мене.

Я ствердно махнув головою. Разом з тимчасовою перепусткою у відділок міліції мені видали талони на харчування в службовій їдальні. І було дуже цікаво, чи відрізняється харчування правоохоронців від курсантів.

Їдальня знаходилась на території виноробного заводу, і особливою популярністю в міліції не користувалась. Йти виявилось далеко, в середині було не надто ошатно. Наша в училищі і то була гарнішою. Тут же зачовгані скатертини на столах якби натякали, що їх давно варто випрати. Не рятувала ситуацію навіть вазочка з паперовими квітами.

Комісар незворушно – я вже помітив, що незворушність це його головна чеснота, забрав тарілку з картоплею і гуляшем, салат і компот, і сів за стіл. Я повторив дійство – мені перебирати взагалі не доводиться.

- І що ми будемо робити далі? – запитав я. Не вірилось, що комісар здався. Але він і не поспішав ділитись зі мною своїми планами.

Світлі очі блиснули опалом, коли Райх глянув на мене. Як електричним розрядом до кісток прошило.

- Поїмо, потім підемо дописувати протоколи. Самі себе вони не напишуть. 

- Але як же злочин?

- І що ти пропонуєш? – він жував, запиваючи компотом. – Вулиці патрулювати? Під кожен камінь зазирати? Ми – не опери. Ми мозок цієї операції.

Я не знав що сказати. Нас вчили в училищі всьому – і особливо оперативній роботі. Допитати, обглянути місце події, затримати злочинця. Зараз нетерплячка просто спустошувала – хіба можна сісти і сидіти на місці, чекаючи, поки небезпека сама себе не проявить.

Комісар Райх напевно розумів мої душевні муки. Бо дивився аж занадто поблажливо.

- Закінчимо з протоколами, підеш в архів, - вирішив нарешті Тіль.

- Навіщо?

- Ну а раптом вже в Олександрії було щось подібне? – вказав на очевидні речі комісар, і моїм щокам стало гаряче від сорому. Чому сам не здогадався? – Узяти б хоч розповідь цієї старої, про твої видіння?

- Та не було у мене видінь!

- Ну може і не було, але ти маєш переконатись, що в архіві не залишилось згадок про ці події, - тут і посперечатись не було про що. Не все нянечка могла знати, і якщо я знайду схожі справи, то ми зможемо запобігти хоч якійсь неприємності. В те, що справи Петі і Діни Тімірязєвої пов’язані, я не вірив.  Але відчував, що покопавшись в своєму минулому, я можу знайти відсилки до того, хто використав моє обличчя, щоб заманити дівчину в пастку.

Ці думки сплітались в єдиний клубок в голові. І як його розплутати було невідомо. Але треба було з чогось починати.

Ми повернулись у відділок, і Тіль милостиво відпустив мене до архіваріуса, побачивши, що я весь підскакую від нетерплячки.

Напевно, комісар посміювався з мого ентузіазму. Де б він знайшов ще помічника, який добровільно і з таким завзяттям узявся б читати старі справи в сирому непідвальному приміщенні? В той час як на вулиці прекрасна погода, дівчата гуляють, річка прогрілась – ковтати пилюку над паперами чиста дурість. Навіть завідуюча архівом подивилась на мене з подивом – я ухопився за перев’язану мотузкою стопку справ за сорок другий рік як за дорогоцінний скарб.

Неочікувано папери мене захопили. Але не з того боку, який я шукав. Я взяв перший місяць після обстрілу, і просто диву дався як топорно працювали колеги. Розстріли, розстріли, одні розстріли. Ніколи не задумувався, як люди жили ще років п’ятнадцять тому. Тоді, коли ми були вільними від парканів і ровів, люди були набагато жорстокіші, ніж зараз.

А може я просто нічого не тямив. З зусиллям змусив себе читати аркуш з аркушем, там де народні суди виносили вирок за вкрадений мішок пшениці. Перші справи, що стосувались потойбіччя закінчували хто б здивувався – розстрілом очевидців. Жінка скаржилась на злиднів, які загризли корову а потім  і до дітей добрались. Нещасну стратили за підозрою у вбивстві двох з чотирьох власних дітей.

Я відклав справу, читання якої залишило відчуття важкої каменюки в шлунку. Я пам’ятав Люду і Костю, які росли зі мною в одному притулку. Уявити б  не міг, що їх мати так погано закінчила своє життя.

Нажаль, люди повірили в потойбічне не тоді, коли зустрічали яблуньки з чарівними плодами, печі в лісі, що норовили запекти жертву, лісовика чи кікімору. Люди повірили, що справи кепські, коли їх мерці піднялись. Супроти армії мертвих ми і об’єднались в містах.

Я відклав справу в окрему купку, і перейшов до наступної. Навіть з якимось полегшенням прочитав про хуліганство, яке не мало нічого спільного з пекельними створіннями. Пацюки згадувались дуже часто – здавалось в місті в той час їх з’явилось дуже багато. Вони навіть  у відкриту нападали на людей.