Глава 23

- То, що, практикант, не пам’ятаєш, про дударя? – запитав по дорозі з притулку Тіль. Ми відвезли Петю в інтернат, і Райх справді зайшов в клас, поговорити з дітворою. Не впевнений, що його навіювання спрацюють – діти жорстокі, і не терплять нав’язані авторитети.

Я похитав головою.

-  А самі то ви багато про своє дитинство пам’ятаєте? – запитав у комісара.

 - Достатньо, - він кивнув. – Я ріс в Бамберзі, любив рибалити в Регніці, бігав гратись з хлопчаками до Альтбургу.

- А як опинились в Україні? – питання зірвалось саме собою.

Просто було дивно. Якщо мені на початок війни було трішки більше року, то самому Райху років вісім, а отже він навряд чи міг бути  в складі військ Третього рейху. Мене розібрала цікавість.

- Приїхав, - комісар наче знущався. Потім пояснив. – Мої батьки застрягли в Харкові, я жив з бабусею. Коли в сорок шостому пішли послаблення, мати добилась дозволу забрати нас до себе.

- То ви з самого Дойчланду приїхали? – моєму подиву не було меж. Вперше бачу людину, яка родилась не тут, не в Україні. Скільки ж міжміського простору він перетнув? І хто його батьки, що змогли дістати дозвіл на таке.

- З самого, - Тіль усміхнувся. Але потім спохмурнів. – Бабуся нажаль шлях не пережила. Та я і сам вижив майже чудом, погана була ідея зриватись в дорогу,  - і різко змінив тему. – Може тебе  в той підвал відвезти, щоб ти все згадав, а практикант? Якби мова йшла тільки про вигадки однієї дитини, я б просто почекав, - Райх продовжив роздуми в голос. – Але життя привчило мене, що таких збігів  просто так не буває. Тим більше, що історія про сопілку дуже вже знайомим віддає.

-  Думаю, що театральне бомбосховище оглянути буде не зайвим в будь-якому випадку, - погодився я. І Тіль наказав шоферу їхати до театру. Я ж продовжив.  –А от щодо сопілки, то  я вам можу кілька десятків легенд видати. І всі вони приблизно одного змісту. Хтось когось убив, закопав. Там виросла бузина чи калина, з куща зробили сопілку, яка розповідає про жертву. Такий собі симбіоз розслини і мертвяка в гонитві за справедливістю.

Я майже цитував нашого викладача теорії Кауфмана.

- Не сходиться, - обдумавши відповів Тіль. – Дудку ніхто не робив. Я теж можу розповісти і про гуслі-самодуди, і про сопілки та свистілки. Але їх має хтось зробити, знайти, принести. А як ми з тобою бачили в притулку музичних інструментів в спальні не виявлено.

Я замовк. В голові була повна каша – і від того, що розповіла тітка. І тому, що в Райха не було абсолютно ніякого німецького акценту. Не розумію, чому мене це турбувало.

В цю мить ожила рація. Я так замислився, що геть забувся про її існування. Тому зловісне шипіння, що пролунало в автомобілі як постріл, ледь не змусило мене схопитись за серце.

- Черговий викликає комісара Райха! – пробився крізь перепони глос міліціонера.

- Райх, - комісар схопив круглий мікрофон.

- В готелі „Брістоль” помітили особу схожу на Жанну Жуковську, - повідомив черговий. – Капітан наказав сповістити вас.

Шофер прибав газу. Ми понеслись до готелю, обминувши Театральну площу.

Я мить пригадував, хто така Жанна Жуковська. Поки не дійшло – ми ж їдемо по доньку міського голови!

Тілом прокотилась хвиля азарту – невже за мить все скінчиться, і ми спіймаємо зловмисника? З автомобіля ми вискочили як ошпарені. Міліціонери ще не під’їхали, але чекати їх Райх не став. Я його розумів, ризик, що підмінок втече був занадто високим.

Ми зайшли в хол, до переляканого портьє.

- Де бачили підозрювану? – відривисто запитав комісар, виймаючи посвідчення.

- Номер двадцять чотири, - служка вийшов з-за стійки, щоб провести нас на другий поверх.

Тіль обігнав його на сходах, чудово орієнтуючись і сам. Я поспішав слідом – сам не знав, чим без зброї можу бути корисним, але пропускати таку подію не збирався. Тим більше, що жодних інших вказівок мені і не надходило.

Біля дверей з цифрою „24” комісар пригальмував, вийняв з кобури пістолет, зняв з запобіжника, і тільки тоді різким махом вдарив ногою по дверях. Замок виявився не замкненим. Двері відчинились, комісар втратив рівновагу, упав на підлогу, перекочуючись. Я увірвався слідом.

Напівгола дівиця в ліжку відчайдушно заволала, прикриваючи голі груди долонями. Її кавалер в самих трусах кинув в мене пляшку з вином, і спробував вискочити у вікно.

Я наздогнав його в стрибку, вхопив за труси, смикаючи, луснула гумка, хлопець вивернувся, залишаючи у мене в руці смугасту ганчірку.

- Стояти! – Тіль вистрілив в стелю. І хлопець вкляк, виблискуючи волохатими сідницями.

- Та що ви собі дозволяєте! – залящала дівчина.

 Я звалив її кавалера на підлогу, виламуючи руки. Вага була нерівна, але противник більше не опирався. Я осідлав тіло, фіксуючи затриманого.

Комісар вийняв посвідчення, і махнув ним перед обличчям дівчини.

- Комісар особливого призначення, громадяночко, - він не поспішав прибирати приціл з дівчини, ніби чекаючи, що вона перетвориться на потвору і кинеться на нього.

 - Я доросла! І я нічого не порушила! – заявила нахабна дівка. – Приберіть свою цяцьку, поки мій тато не зробив так, що ви перейдете в регулювальники.

На комісара її погроза не зчинила жодної дії.

- Повільно підійдіть до мене, - наказав він.

Знову тим неприємним голосом, що зминає опір швидше, ніж куля, випущена з ствола.

Дівчина не задоволено полізла зла до краю ліжка, спустила довгі ноги, з викликом випросталась, демонструючи непогану фігуру. Її кавалер завовтузився під мною, і довелось зробити йому трішки боляче. 

Тіль на принади Жанни не дивився. Його цікавили її очі. Він перехопив обличчя дівчини вільною рукою, ковзнув по гладкій щоці, зазираючи дівчині в обличчя. І відвернувся.

- Можете одягнутись, - сказав вже спокійніше.

Потім присів до голого хлопця:

- Пускай його, практикант, - ну я і відпустив, трішки не сміливо. Комісар так само задер голову хлопцю, на мить його очі налились темрявою. Я б навіть не був впевнений, чи мені не здався цей бездонний спалах тьми. – Чистий, - констатував Райх. – Зараз обоє одягаєтесь, і в машину.