Глава 22

Райха відповідь директриси не задовольнила. Він скорчив гримасу, як від зубної болі.

- Іноді діти краще за дорослих відчувають потойбічне, - заявив комісар.

І вийшов із спальні.

- Ну, практикант, куди б ти подався, якби хотів втекти з цього привітного місця? – запитав у мене.

Я знизав плечима. Якби мені було дуже страшно я б побіг...

- Є одне місце, - я заквапився. Треба було перевірити здогадку. – Поїхали.

Я ледве не потягнув Тіля до „Волги”, назвав шоферу адресу, і ми рушили до Провіатнської площі.

В дворі  на Водопійній вулиці було все так само сонно і благостно, як кілька днів тому. Звідкись із вікна грала радіола, на підвішеному до дерева колесі гойдались дівчатка, ганяли м’яч хлопчаки біля старого погребу – в звичайних школах почались канікули, шуміли листям старі яблуні.

Якась жіночка розвішувала білизну на натягнутих під яблунями дротах, під під’їздом читав газету дідок без ноги.

Ми зайшли в як завжди не заперту комунальну квартиру. Занурюючись в запахи свіже звареного борщу і мила – дощата підлога була тільки помита якоюсь хазяйкою.

Я постукав в двері тітки Мотрі, а потім штовхнув їх.

Жінка сиділа за столом, перебираючи гречку, що темною калюжею розсипалась перед нею на скатертині.

- Добрий день, - я привітався.

І тітка Мотря ожила. Заусміхалась.

- Філіпчику, зачастив, соколику.

- Петя у вас? – без довгих передмов спитався я.

Тітка втратила посмішку. Озирнулась на ліжко. Потім на Тіля Райха, що стовбичив у мене за плечем з кривою посмішкою, що мала б означати крайню ступінь привітності комісара.

- Вилазь, - прикрикнула тітка, і під ковдрою зашебуртіло, являючи на світ червоне кругле обличчя.

Петро прибрав ковдру і зліз на підлогу. Дивився на мене і комісара як затравлене щеня.

- Справді втік, - якимось полегшенням в голосі промовив комісар. – Що ж тебе так налякало, хуліган малий?

- Я не хуліган, - Петро насупив світлі брови. Блиснув синіми, як небо очима.

- Ви проходьте. Не стійте, - заметушилась тітка.  –Я піду чайник поставлю.

Вона прослизнула повз Райха в коридор. Я сів за стіл, і поманив до себе інтернатовця.

 - Ходи сюди, - Петя до нас з комісаром не поспішав. Мотнув головою:

- І інтернат не повернусь, - рішуче заявив він. – краще відразу у в’язницю, як директриса обіцяла...

- Притримай коней, - заспокоїв його Тіль. – За те, що змусив няньок похвилюватись у тюрму не садять.

- Але Світлана Василівна сказала, як буду чутки розпускати здасть мене міліції...

- І які ж ти чутки розпускав? – здивувався і розсердився я. Такі погрози були якраз  в дусі директриси. Залякати дітей, щоб мовчали.

Не дивно, що малий шукав захист в єдиною доброї людини, яку знав.

Петя сів назад на ліжко, і подивився на мене з-під лоба.

- В нашій шафі хтось на дудці грає, - нарешті повідомив він, ніяково мнучи в руках край сорочки. – Тільки відбій пролунає, воно  і починається. Спочатку зітхає важко, крутиться, а потім музика...

- Окрім тебе ще хтось чув? – цілком серйозно запитав Райх.

Петя мотнув головою.

- З мене всі сміються, кажуть, що це за мною бабай прийшов. А Арсен так і не дочекається, щоб мене той бабай схопив. Учора пригрозив, що як лякати інших не перестану, він мене особисто в шафу засуне.

- Арсена вашого не вчили, що годувати бабаїв малими хлопцями не найкраща ідея, – невдало пожартував Тіль. Петя зблід,  і став кольором як волосся  у нього на голові. Тобто як сметана.

- Там справді бабай? – хрипким голосом запита хлопчик. І чомусь покосився на коричневий гардероб тітки Мотрі.

- Ні, - коротко мотнув головою Тіль.

- Бабай на сопілці не грає, - додав я, пригадуючи класифікацію істот за Куафманом.

- Тоді що там?

Я знизав плечима. Звідки мені знати, що міг чути малий? І з надією подивився на Райха. Старший товариш точно мав знати більше. Бо пекельне створіння або є, або його немає. Але шафа в притулку не вкрилась пліснявою. Звідти не віяло холодом і не тягнуло сирістю. Це була звичайна шафа без подвійного дна і зайвих дверцят. Хто там міг ворушитись вночі?

Бабай або Дід Бабай описується як старий дід з розідраною торбою. Він ховається біля хат і заглядає у вікна, шукаючи неслухняних дітей. Коли знаходить, починає шкрябатися в шибки, стукати в двері, попереджаючи про свою присутність. Якщо його не спинити Бабай забере дитину в торбу.

Років двадцять тому бабай був просто лякалкою. Зараз – буденна реальність. Потрапить така почвара в місто, і ходить під вікнами. Гірше як влізе в хату під ліжко – буде там сидіти, поки всіх домочадців зі світу не зживе.

На вулиці його виявити важко. Хто зверне увагу на старого з торбинкою? А от  в будинку для всієї нечисті практично однакові прикмети – спочатку на стінах з’являється пліснява. Потім в кімнаті стає сиро і холодно, навіть влітку.

Тітка Мотря повернулась з чайником, окинула кімнату оком, як генерал поле бою. І лише переконавшись, що з Петриком все гаразд, потягнулась за чашками. Я підвівся допомогти. Покосився на Тіля, чи він не стане заперечувати.  Комісар сидів за столом, і про щось собі думав.

- Розпитали, Петю? – запитала нянечка. – Що тепер робити? Не можна йому в інтернат.

- Думаєте,  у вас хлопцю буде безпечніше? – скептично підняв брову комісар.

Тітка зітхнула.

- Не думаю.

Вона налила в чашки окріп, долила із заварника заварку, виставила коробку з рафінадом. Петя оживився при погляді на цукор в кубиках, і теж підійшов до столу. Тітка ласкаво скуйовдила його волосся.

- Бублик візьми, - вказала на тарілочку. Потім перевела погляд на мене. І сказала: - А ти ж Філіп, мав би пам’ятати, про того музику.

Я завмер, не донісши чашку до рота. По спині потягнуло протягом. Я обережно повернув чашку на стіл, і мотнув головою, ковтаючи колючий клубок слини. Не пам’ятав. Нічого.