Глава 21

Мітлою  я в результаті помахати не встиг. Тільки приступив до підмітання і без того чистого плацу, як з головного корпусу вибіг капітана Тонкий в супроводі комісара Райха.

- А я думаю – що в моєму розпорядженні бути в моєму кабінеті о восьмій ранку могло бути незрозумілим? – Тіль  зупинився на відстані кількох кроків від мене, і дивився чомусь на мітлу. – А виявилось, ти проміняв мою компанію, на куди як цікавіші зайняття.

- Ніяк ні, товариш комісар! – я ледве стримував широку посмішку, що так і лізла з мене.

- Збирайся, курсант Сокіл, - кинув незадоволено капітан Тонкий. – Від сьогоднішнього дня ти в розпорядженні комісара Райха.

Тонкий розвернувся і пішов геть, всім своїм видом демонструючи нелюбов до мене і мого нового керівника.

- Переодягнись, - вирішив, що йому не подобається моя гімнастерка  і штани Тіль.

Сам він красувався м’ятими світлим костюмом, який практично не приховував кобуру під пахвою. Світле волосся Райха прикривала біла панама. І в цілому комісар виглядав так, ніби зібрався на променад, а не працювати.

Я приставив мітлу до стіни, і пішов в казарму. Одягати трішки короткуваті штани не хотілось, але розчаровувати комісара не хотілось ще більше. От чим йому форма курсанта не вгодила?

Вклався я в п’ять хвилин, і вибіг знову з казарми.

Райх роздивлявся стенд з кращими випускниками, який стояв біля казарми. Фотокартки за рік стали майже білими, залишились лише написи.

- Куди не поїдеш, кругом одне і те саме, - заявив він, і махнув щоб я ішов за ним. Сам же продовжив обурюватись: - телеграму з Зиновієва довелось особисто завозити вашому так званому в.о. директора. Ніде порядку немає.

Я не знав, що відповісти. В такі тонкі матерії як розпорядження вищого керівництва я до сьогоднішнього дня не влазив.

- Справу твою особисту вони знайти не можуть, - продовжив Райх, вже сідаючи в автомобіль.

- У Ганса Робертовича питали? – спитав я. У полковника Тімірязєва питати вже було пізно.

- Спитаю! І напис цей – непотребство! – Тіль кивнув на паркан училища, де красувався криво виведений напис крейдою „Випустіть людей з гетто!”. Далі виднівся курсант з вапном, який замазував щось подібне.

Звідки беруться подібні написи по при старання визнати про це полковником, залишалось загадкою. Але з’являлись вони явно не вперше на цих стінах. Я навіть уваги на них не звертав.

- Хулігани, - я знизав плечима.

- Анархісти, - відповів Райх. І в машині на мить стало тихо.

- Що ви маєте на увазі? – не втримався я.

- Є певні ідіоти, які вважають, що паркани тільки обмежують людей, що насправді вони не захищають нас від того, що ховається за містом, а створюють для нас гетто, - пояснив Тіль. – От тільки вони самі навряд чи були там, - комісар кивнув в бік.

- А ви були? – тут же зацікавився я.

- Був, - Райх став серйозним. Потім усміхнувся.  – Якось же я в місто потрапив.

- І що там, в імлі?

- Нічого хорошого, - Райх демонстративно вийняв газету, і розвернув її.

Я зазирнув йому через плече, щоб помітити заголовок: ”Знайдено поклади вугілля в околицях міста”.

Але комісара економічні новини Олександрії абсолютно не цікавили, і він швидко перегорнув сторінку.

Я глянув у вікно, зрозумівши, що службова „Волга” везе нас не у відділок міліції.

- А куди ми їдемо? – поцікавився я. Райх зітхнув. Я сам собі дивувався тій кількості питань. Що встиг вивалити на комісара. І відчув себе дуже ніяково. Навіть пообіцяв собі мовчати. І не ставити більше дурних питань. Проте той факт, що мене забрав на практику комісар особливого призначення приводив мене в якийсь щенячий захват – скільком хлопцям з нашого курсу так пощастить? Інші будуть протирати штани у відділку, або ковтати пилюку біля регулювальників.

- В інтернат, - пояснив Тіль. – В виду наявних обставин, всі справи про зникнення людей автоматично відходять в наше відомство.

- А хтось зник? – в супереч щойно даній собі обіцянці я знову запитав. Тепер  з тривогою.

Думка, про те, що пропав хтось з вихованців моєї Альма матер, якого ми потім теж знайдемо неживого, мене засмутила. Гнітюче відчуття поселилось в грудях, нагадуючи, що я практикант комісара особливого призначення, а отже час налаштовуватись на негатив. Хорошого у моїй роботі навряд чи буде багато.

 - Зараз перевіримо, - відповів Тіль.

Водій зупинив автомобіль. І Райх попрохав подати йому портфель, що лежав поруч зі мною на задньому сидінні.

Директриса інтернату, Світлана Василівна, вже чекала нас біля будівлі, демонструючи небажання пускати представника міліції в кабінет. Я пам’ятав цю жінку, строгу, немолоду, що не гребувала поставити вихованців на пшоно в куток, подумати над своєю поведінкою. Зараз вона виглядала так. ніби нічого не сталось. Очі випромінювали той самий пам’ятний строгий погляд, яким вона пройшлась по зім’ятому одягу Райха. І навіть його посвідчення не справило жодного враження на директрису. Вона тільки стиснула губи гармошкою, від чого мімічні зморшки стали ще більш явними, ніж секунду тому.

- Я думаю, що Петя просто втік, - сказала вона. – Він погуляє і повернеться. Мені незручно, що ви згаяли час.

Стало зрозуміло, що в міліцію телефонувала аж ніяк не Світлана Василівна. Напевно хтось з вчительок чи нянечок не витримав. 

- Куди міг втекти малий? – здивувався комісар. – і з чого ви таке взяли?

- Він останнім часом небилиці всілякі видумував, жалівся нянечкам, - пояснила директриса. – Про бабайку. Ми ретельно перевірили кімнату.

- Ведіть. – розпорядився Тіль тим самим тоном, від якого сперечатись пропадало бажання. От і директриса  проковтнула слова, які рвались з її горлянки, і кивнула.

Я буквально відчував, як від простого на вигляд молодого чоловіка розходиться владна аура. Світлана Василівна вчепилась поглядом за мене, умисно намагаючись не дивитись на комісара. В її очах спалахнуло впізнавання.