Глава 20

- На, ручка, листок, пиши пояснення, - капітан підсунув до мене канцелярські приладдя. Я кілька раз здивовано кліпнув.

- Про що?

- Про те, де був учора, і чому порушив дисципліну та статут училища! – капітан пройшовся кабінетом. І зупинився біля вікна.  – Цього разу ти Сокіл не відвертишся. Трибунал по тобі плаче.

- Товариш капітан! Я на слідчих діях...

- Напишеш, я почитаю! Тімірязєва немає, я тут швидко лад наведу!

В обличчі капітана Тонкого прорізались хижі риси. Зараза.  І чому він вирішив наводити порядки саме з мене?

Я взявся за ручку, і покірно став виводити на аркуші паперу свої вчорашні походеньки. Сваритись з вищим командуванням мене не вчили. Більше того гарненько вбили дубцем думку – що сперечатись з командиром це дуже погана ідея, яка в наслідку може принести ще більше неприємностей.

- Готово! Товариш капітан! – я посунув до Тонкого свою писанину. І підвівся: - Дозвольте повернутись в стрій?!

- Відставити, курсант!

Тонкий сів за стіл, і підтягнув до себе мої пояснення.

Я м’явся, поки він читав. Хотілось на сніданок – живіт, таке враження, до спини прилип. А ще турбувало, чому Тонкий командує – хто встиг його призначити директором училища? І чому комісар особливого призначення Райх не прислав щодо мене ніяких документів?

Хоча останнє я і розумів – Райх сам закінчив роботу ще пізніше мене, не факт, що о шостій ранку він на ногах і у відділку оформлює папери на мою практику. Я б на його місці до восьмої ранку точно на роботу не біг. Напевно. Через кілька років роботи. Зараз мене розбирала така цікавість, що готовий був зірватись у відділок негайно.

Справжня польова робота це не строєм на плацу ходити.

- Затримали значить, за підозрою в бажані пересікти паркан? – Тонкий відклав аркуш. Я точно знаю, що там такого не було. -  І після цього тебе Райх в практиканти сам визвався забрати?

- Так точно! – відповів я.

- І що він тобі наобіцяв?

- Роботу цікаву, - вже без особливого ентузіазму відповів я.

- Так от, курсант, питання практики вирішує керівництво із Зіновієва. До того часу  - ти мій підлеглий, - Тонкий прибрав мої пояснення в шухлядку. – І за порушення дисципліни маєш наряд поза чергою. Все ясно?

- Так точно, товариш капітан! – гаркнув я. А на очі самі собою навернулись сльози образи.

Серце  в грудях стукало геть не рівно. Руки стиснулись в кулаки. Чому так то?

Я наївний лопух вже було розкотив губу на цікаву практику. А виявляється, що комісар Райх грав мені на нервах? Що він не в праві розпоряджатись тим, хто  у нього буде на практиці? Бісів німець – я  йому практично повірив. Було в цій неприємній людині щось таке, що чіпляло за голий нерв.

- Зараз на плац, а після сніданку – двір підмітати, - віддав команду тим часом капітан. – Вільний.

Я вийшов з кабінету. Прощатись з мрією, яка виявляється в корінилась в моїй душі за минуло ніч, було дуже боляче. Стиснув зуби, і повернувся до свого курсу. Одногрупники вже закінчували долати смугу перешкод.

Викладач спортивної підготовки, лейтенант Фірманн похмуро глянув на мою понуру фігуру, але нічого не сказав. І я приступив до розминки, а потім і до бігу. Помалу втягнувся в ритм – стрибки через рів, через „козла”, паркан, проповзти на грудях, вилізти на двометрову висоту. Ноги і руки робили своє, а голова стала порожньою як кулька.

- Тільки тебе і чекають усі, - не витерпів лейтенант, вперши руки в боки, коли  я геть скинув темп. - Не закінчиш за п’ять хвилин, накину всім кілометр.

Я спробував пришвидшитись. А Фірман вийняв годинник, і демонстративно дивився на циферблат. До фінішу я прибіг захеканий і мокрий.

- Шість хвилин! – показуючи всій шерензі циферблат в витягнутій руці заявив Фірман, і його вуса радісно задерлись вгору. – Дякуйте курсанту Соколу. Сьогодні біжимо не три, а чотири кілометра! Ну, балерини, чого встали, бігом марш!

Нагородою після його спічу мені стали злісні погляди товаришів. Але вони хоч відпочили перед кросом, а я як був захеканий, так  і приступив до бігу. Обурюватись було марно – це знали всі, Фірман міг і рюкзак з додатковим спорядженням начепити на язикатого.

Під кінець забігу я був ледве живий. Вже ні їсти не хотілось, ні на практику. Тільки аби легені не горіли вогнем.

Через додатковий кілометр, часу на душ залишилось мало. Ми натовпом кинулись до душових, і я  навіть умудрився добігти  в числі перших, але мене відштовхнув Жора.

- Куди преш, Сокіл? – курсант штовхнув мене масивним стегном, змітаючи з дороги мою худу тушку.

-  Я першим був! – саме сьогодні мені поступатись не хотілось. І я ухопився за плече Жори, і спробував розвернути його до себе.

- Першим ззаду, - відповів хлопець, і вщепився кліщем в мою руку, намагаючись провести виверт з больовим. Я з захвату вивернувся, і потягнув Жору на себе. Силою я його не перевершував, і раніше у відкрите протистояння не ліз. Тим і застав курсанта зненацька, і я навіть вдалось провести частину прийому, турнувши не приятеля на коліно.

- Відставити! – голос Фірмана сочився таким холодом, що миттю вистудив все бажання битись. – Докласти обстановку!

- Товариш перечепився, - я знизав плечима. Жора зло глянув на мене, обіцяючи мені розправу. Але підтвердив:

- Судома м’яз схопила, товариш лейтенант.

Фірман дивився з розуміючим поглядом. Але нічого не сказав. В цілому він був нормальний мужик, хоч і звірствував іноді на плацу.

Після сніданку мені видали мітлу, і я пішов з нею на плац. Жора, який залишився без Густава, і від того здається ще більше обілився на увесь світ, намагався мене подражнити, але курс забрали на пару латини. З журбою подумалось, що залік з цієї шляхетної дисципліни мені доведеться здавати in tempore suo.

При чому цей час має бути вільним не у мене, а у викладача.