Глава 19

Але якщо вхід у підвал і був, то найти його в темряві, з двома деморалізованими товаришами і одним непритомним було неможливо. І дуже скоро комісар наказав повертатись назад, усвідомивши всю беззмістовність наших блукань.

Двір Тімірязєва був яскраво освітлений переносними ліхтарями, гудів дизельний генератор, привезений техніками. Я вперше був на місці такого масштабного злочину – було цікаво. Напевно було б ще цікавіше, якби загиблих я не знав особисто. Полковник – не дуже приємний, але свій, знайомий. Його дружина – самовпевнена і горда жінка, яка більше ніколи не усміхатиметься поруч з чоловіком на лінійці. Сонячна Діна, на місці якої могла б опинитись Ліда. Мене пересмикнуло від такої думки. Тільки не Ліда.

- А курсант тут що робить? – мене помітив Ганс Робертович, і його очі роздратовано блиснули.

- Він при мені. – незворушно відповів Райх.

Я напружився. Погляд начальника міліції не обіцяв нічого хорошого. Звідкись з глибини душі зів’ялось дитяче бажання сховатись за спиною старшого. Довелось розправити плечі, і рівніше тримати осанку. Не ховати голову в пісок, як завжди. Але пам’ять про те як мене лупцював полковник на очах у Ганса Робертовича була ще свіжою.

- Ще позавчора він був головним підозрюваним! – обурився начальник.  –Ти в своєму розумі, Райх?

- Я в своєму розумі, - комісар розтягнув губи в неприємній посмішці.

- Я не допущу...

-  Я тобі не підпорядковуюсь. А тепер краще скажи, як твої Кірсан і Савич допустили це? – широкий жест в бік все ще закривавленого ганку.

Ганс Робертович подавився повітрям. Блимнув очима як рибина, викинута на берег. Очевидно, що комісар Тіль Райх його бісив, і був як кістка в горлі, але спровадити його з міста підполковник не міг. І визнавати, що штатні комісари – Кірсан і Савич опростоволосились Ганс Робертович теж не хотів.

- Тімірязєв не дозволив її перевірити, - тихіше видав нарешті начальник міліції. – Сказав, що і сам прекрасно зможе виявити, якщо Діна торкнута.

- Але вона була не торкнута, - губи комісара стиснулись в тонку лінію. – І ти порушив інструкцію?

- Знущаєшся? – я вже було подумав, що скоро до нас приїде новий начальник міліції. З урахуванням того, як халатно виконує свої обов’язки теперішній. Але Ганс пояснив: - Комісар Савич її оглянув. Звісно Євген не дав наблизитись, і комісар вирішив. що візуального огляду буде достатньо. Він не відчув абсолютно нічого.

- Хай твій Савич завтра зайде до мене, - кивнув Тіль. – Ходімо, практикант.

Я поворушив ногами, які здається вмерзли в землю. Зробив крок. Було дивно – вкотре за вечір опинився в полі зору високого начальства.

- Тіль! – не відступився від свого Ганс. – Тобі зайнятись нема чим? Облиш курсанта!

- Я сказав він зі мною, - не обертаючись відповів Райх. – Я так вирішив.

- Я чув що ти з прибабахами...

- Іншого б у вашу діру не заслали.

Комісар вийняв пачку з цигарками, запальничку, і неквапливо дійшов до нашої „Волги”.  Водій палив поруч з колегою біля хвіртки. Тіль обперся на автомобіль, чекаючи службовця. Глянув на мене поверх червоного вогника цигарки. За димом я не бачив його обличчя. Тільки голос, який набув трішки інших інтонацій.

- Запам’ятай, ти не з ними, - сказав, звертаючись до мене. – Ти може і хотів би бути таким як вони, але життя показало, що ти інакший.

- Що ви маєте на увазі? – спитав я на автоматі, звикнувши вдавати дурника, але ж насправді його слова просто дублювали мої внутрішні відчуття.

Райх не став нічого пояснювати. Викинув недопалок і сів на переднє сидіння.

Я мусив теж сісти в автомобіль. Раптом накотилась втома. Живіт забурчав, скручуючись від голоду. Подумалось, що час давно за північ, а обід у мене був ще годин дванадцять тому. Очі самі собою злипались – було вже не до розглядин нічного міста, навіть голод притуплювався від бажання спати. І тим більше було не до розгадувань шарад з мотивами вчинків комісара особливого призначення.

Тільки відчувалось щось незрозуміло-щемливе в грудях.

До училища ми доїхали швидко – навіть задрімати не встиг. Райх вийшов разом зі мною до чергового на прохідній. Показав посвідчення, і коротко пояснив причину затримки курсанта.

- Довідку завтра забереш, - буркну він, потираючи очі.

В світлі електричної лампи на КПП стало видно, що комісар втомлений. Білки очей почервоніли, повіки набрякли, губи стиснуті в сувору риску.

- Дякую, - кивнув я. Міг би і не завозити мене. Не вирішувати моїх проблем з пропуском до казарм. Відіслав би пішки добиратись.

Райх махнув рукою, і пішов до автомобіля. Дивний він. Але усвідомлення цього не викликало відторгнення чи бажання обмежити спілкування з комісаром.

Я пробрався в казарму, де всі давно спали. Тільки торкнувся ліжка головою, і провалився в сон.  Думав снитиметься піднята, чи Тімірязєви, чи що завгодно. Але ні. Як в чорну воду пірнув.

Прокинувся вже з сигналом підйому. Якщо хтось з курсантів і здивувався  моїй появі, то всі промовчали. Лиш Юра під час гоління шепнув, що мене чекають неприємності.

Я не дуже переймався. У Юри була вчорашня інформація, коли я не був на вечірньому шикуванні. Напевно, за це і йшла мова.

Ми вишикувались на плацу, я з нетерпінням чекав того моменту, коли вранішня фізкультуру скінчиться, можна буде поснідати і бігти у відділення міліції. На практику. Минуючи залік з мови і латини.

- Курсант Сокіл, два кроки з строю! – сьогодні до нас вийшов капітан Тонкий.

Я покірно вийшов на два кроки, витягуючись струною.

- До мене в кабінет! Всі інші кругом марш, до смуги перешкод!

Юра глянув занепокоєно. Жора дивився з явною зловтіхою. Я був незворушний – напевно, зараз мені видадуть направлення на практику. От тільки не зрозуміло, чому це не могло зачекати до сніданку?