Глава 18

Пошуки в густій, наче зітканій з сажі, темряві, яку навіть ліхтарі не могли розігнати як слід, не дали жодного результату. Натаскані на нечесть собаки, боягузливо підтискали хвости, і вели нас кущами, бурянами, іноді стежкою, до Волошиної балки, яка відрізала Дачки від колишніх артилерійських складів.

Від складів до слова залишились лише три стіни, що чорніли спаленими скелетами, на фоні лиш на пів тону світлішого неба.

В балці собаки губились, і як виявилось не тільки собаки. Пошукова група розділилась на чотири загони по три людини – щоб обшукати балку в день вистачило б і половини людей, ми спустились до оброслого бур’яном розбитого складу, якому не пощастило стати об’єктом першочергового обстрілу років шістнадцять тому.  

В повітрі пахло м’ятою, травою. І ледве уловимо попелом. Ніщо не вказувало на те, що саме тут могло притаїтись чудовисько. Але варто було в упор подивитись на обгорілу стіну, і здавалось що вона йде колами, як вода від кинутого каміння.

Ми обійшли руїни і зазирнули під кожен кущик. Собаки нікуди нас вже не вели. Вони розгубились, втративши слід.

- Повертаймо, -  виріши Райх. В дорозі він не промовив жодного слова, окрім вказівок куди світити.

Ми вибрались із балки, слідом за ними вийшов ще один загін.

- Пусто, - повідомив міліціонер.

- Повертайтесь до дому полковника, - наказав Тіль.

Я не міг зрозуміти, куди подівся підмінок. Не через паркан же воно стрибнуло? В такому б випадку сліди б вели до огорожі, але вона починалась аж через півкілометра від балки. І туди пішов четвертий загін, який втім теж повертався, судячи по вогнику ліхтаря – його було гарно видно з пригірку, на якому ми стояли.

Ще один вогник постійно мигав між руїн. Тіль Райх чекав поки докладуть про результати всі шукачі. Він присів на траву, задумливо спостерігаючи за рухом рукотворних світлячків під ногами.

Прийшла з докладом чергова трійка, яка доповіла, що за балкою слід не відшукався, і біля паркану все чисто, а дозорні нічого підозрілого не знайшли.

- Таке враження, наче воно крізь землю провалилось, - видав сентенцію я.

Тіль глянув якось дивно на мене, але відповісти не встиг – в небо злетіла сигнальна ракета від третього загону, який все ще блукав між руїн  в балці.

Комісар схопився на ноги, і скомандував:

- За мною!

 В небі ще не згасла випущена зірка, а ми вже поспішали туди, де виднівся жовтий спалах ліхтарика.  В наступну мить гримнув постріл. В нічні тиші він був гучнішим, неприроднім, вдарив по нервах, змушуючи затримати дихання в очікуванні біди.

До загону ми добігли в шістьох, не рахуючи двох вівчарок, хвилини за чотири.

Але вибігати прямо до трьох міліціонерів Райх не став, різко пригальмував, вирвав з кобури маузер, і підняв вгору руку з затиснутим кулаком – даючи супроводу вказівку не висовуватись.

- Доповісти про обстановку! – гаркнув він в вогке нічне повітря. У відповідь ляснуло металом, і Райх не довго думаючи крикнув до нас: - Лягай!

Треба віддати належне міліціонерам, на землю вони упали як підкошені, лише  я трішки затримався, і перша куля пролетіла над головою, змушуючи заворушитись волосся від жаху. Кулі летіли повз нас з ледь чутним свистом, який чомусь  не губився на фоні гуркоту пострілів.

Я вткнувся носом с землю. Серце зайшлось в дикому ритмі. Руки затремтіли. Над головою стрекотала черга пістолета-кулемета. До неї додався хрип і постріли припинились. Протяжно завила собака, але її пісню обірвав смачний удар, і пес заскавчав.

Потім донісся голос Тіля – виявилось комісар встиг добратись до стрілка.

- Чисто! Всім сюди!

Я піднявся на ватних ногах, і пішов разом з іншими міліціонерами до комісара.

Він стояв, обмахуючись капелюхом, ніби пробіг крос в п’ять кілометрів з додатковим обмундируванням. Біля ніг Райха лежав міліціонер, ще двоє виглядали так, наче в бою побували. Очі перелякані, нервово сіпаються кадики, і важко здіймаються груди.

- Що з Потапом? – запитав з-за моєї спини хтось.

- Нічого, - Тіль повернув федору на голову. – Довелось вдарити по потилиці. Напевно шишка буде.

Він виглядав безпечно. Так, ніби ледь не щодня в нього стріляють свої.

Але розслаблена поза і добродушний вираз обличчя, не обманув нікого. Бо голос у комісара залишався таким же неприємним.

- Де все почалось? – різкувато запитав комісар у переляканих лягавих.

- Якби ж ми знали, товариш комісар, - відповів той, що першим оговтався. Щокатий, з примруженими очима, і носом як кнопка. – Ми ходили і ходили, і ходили, і здавалось, що ці руїни не скінчаться ніколи. Потім прийняли рішення запустити сигнальну ракету. Бо зрозуміли, що самі звідси не виберемось.

- П-по відчуттях, - затинаючись додав другий, поглядаючи на непритомного товариша. – Г-години три ходили....

- А годинник тобі навіщо? – підколов його кінолог з нашого загону.

- Став, - відповів щокатий.

- Що скажеш, практикант? – раптом повернувся до мене Тіль, втративши цікавість до міліціонерів.

Я опинився в центрі уваги всіх людей на галявинці. Серце яке ледве заспокоїлось, знову застукало швидше. Відповідати було страшно, як на екзамені. Зараз скажу щось не те, і сміятись вже будуть з мене. Ховаючи за гучним реготом пережитий переляк. Так і залишусь в пам’яті міліціонерів не помічником комісара особливого призначення, а недотепою – практикантом. А шансу справити друге враження у мене точно не буде.

- Блуд, - з напівпитальними інтонаціями промовив я.

- Звідки йому узятись в місті? – усміхнувся язикатий кінолог.

- Звідти ж, куди наш підмінок зник, - не підтримав його веселощів Райх. – Тут має бути погріб чи підвал.