Глава 17

Райх підійшов до блискучої „Волги” виділеної йому в розпорядження. До нас вже поспішав водій, одягаючи на ходу фуражку.

Я сів на трішки замурзане заднє сидіння, намагаючись вкласти  в голові отриману інформацію. Що задумав комісар? Навіщо я йому здався? Ловити злодіїв на живця? Чи не простіше було б залишити все як є і спостерігати за мною? Навіщо мене приближувати до себе? Так, місто мале, тут зовнішнє спостереження ставити тільки народ смішити, всі шпики і бандити один одного знають. Але це не значить, що мене треба запроторити у відділок. Чи у Тіля Райха інші мотиви?

Купа питань, на які я не мав жодної відповіді.

Тим часом заревів двигун, і ми вирулили від управління міліції на Театральну вулицю,  а звідти по прямій покотились до Фуражної площі.

 Місто вже затихало, втомлене робочим днем. Гаснули жовті вогні у вікнах багатоповерхівок, на вулиці траплялись рідкі перехожі, які, здавалось запримітивши службовий автомобіль, намагались злитись з фасадами будинків.

Зараз, сидячи в машині я раптом відчув всю свою інакшість. Все свідоме життя я намагався приховати себе від оточуючих. Асимілювався з шпаною в інтернаті, був не найгіршим курсантом в училищі, просто не висовувався. Але відділений заляпаним склом „Волги” від населення, розумів, що якщо моя практика не фарс, то мене чекатиме доля вигнанця, щоб я не робив і де б не був.

Комісарів особливого призначення бояться, остерігаються і не люблять. З ними намагаються потоваришувати, але ця дружба абсолютно не щира. Бо насправді кожен шукає власну вигоду, чіпляючись за знайомство з поважною людиною.

Все це я чув і не раз від старших, але тепер наче спробував легку версію на власній шкурі.

Я відігнав ці думки – надто передчасні, надто пафосні, явно навіяні настоянкою трав з фляжки комісара.

Автомобіль підкотив до Дачок, відгороджених шлагбаумом – і коли тільки встигло наше керівництво його поставити? І відмітившись в будочці сторожа покотився далі.

Біля двору полковника Тімірязєва стояв службовий „москвич”, міліціонер нервово палив обпершись на синій капот.

Тіль вийшов на вулицю, скрипнувши шкіряною курткою, і на ходу поправляючи кобуру.

Я виліз слідом.

- Опер група на підході, - відрапортував йому міліціонер з погонами лейтенанта.

Райх кивнув, і штовхнув хвіртку, я пішов за ним, намагаючись побачити якомога більше.  І побачив – біля будки лежав пес з скляними очима, що виблискували в світлі вуличного ліхтаря. Навіть не підходячи до собаки було зрозуміло, що вона мертва.

На порозі Райх зупинився, вказуючи мені на чорний слід.

- Кров, - здогадався я, відмітивши, що когось явно затягнули знадвору в хату.

- Далі не сунься, - наказав комісар, і в його голосі прорізались якісь такі нотки, що геть відбивали бажання не коритись наказом. Був у голосі Райха натяк, що асоціювався з порохом, кулеметною чергою, і запахом горілої плоті.

Я покірно встав, озираючись,  і намагаючись не пропустити нічого важливого.

Райх зник в будинку, ступаючи граційно, він ніби розчинився  в густій імлі, що заповнювала полковників будинок я мазут - порожній резервуар. Сьогодні темрява була якоюсь особливою. А втім може так і було – хто знає, яка у нього здатність.

Кілька довгих митей не відбувалось нічого, потім в веранді спалахнуло світло, і Тіль вийшов на вулицю. Витер піт з чола, знявши капелюх, та так і вертів його  в руках.

Потім його погляд прозорих очей зупинився на мені:

- Хочеш глянути, практикант?

Я кивнув.

- Тільки не блюй.

- Товариш комісар! – до нас підійшов ще один міліціонер, з ліхтарем в руках, змушуючи мене ледве не підстрибнути на місці від несподіванки. – Я оглянув огород і паркан, сліди губляться в чигирях.

- Кінологів викликали?

Відповісти міліціонер не встиг, за парканом почулась сирена, привертаючи увагу сусідніх собак, десь стукнули несміливо двері. В двір посунувся гурт людей – експерти з валізками, оперативники.

Я скористався заминкою, щоб прослизнути в будинок. Напевно проста цікавість перемогла здоровий глузд. Хотів на власні очі побачити роботу підмінка.

На дружину полковника я наштовхнувся у веранді, це вона намагалась втекти, і тепер лежала головою до виходу, з роздертою спиною, з якої ніби вирвали шматки плоті. Під жінкою натекла калюжа крові.

Далі я не сунувся – шлунок скрутило спазмом, важкий металево-кислий запах крові і смерті забився в ніс, змушуючи зігнутись  і вискочити на вулицю, щоб там, схилившись до кущів півоній виблювати жовч.

Коли розігнувся Райх мовчки простягав мені свою фляжку. Я пригубив абсент, який гірким вогнем обпік горло і стравохід.

Міліціонери засміялись, зиркнувши в мій бік. Я відчував себе жалюгідним і злим – як можна усміхатись, коли поруч, за стіною смерть... Хотілось кулаками стерти їх огидні посмішки.

 - Профдеформація, - поклавши мені руку на плече тихо сказав Тіль. – А ти, якщо прийшов до тями, не розпускай нюні, а ходімо працювати.

-  І що ми маємо робити?

- Шукати, - комісар жестом покликав до себе кінолога з двома німецькими вівчарками. – Слід взяли?