Глава 16

Я похитав головою, від чого мозок як м’яч боляче вдарився об кістки черепа. Звісно всі ці відчуття були лише в моїй уяві. Але я все одно скривився.

- Не тікав, у мене був шок, - відповів комісару. І перейшов у наступ: - Підняту знайшли?

- Питання тут я ставлю! – осадив мене правоохоронець. Але все ж відповів: - Знайшли, залишається похвалити полковника Тімірязєва, що натаскав вас і ти вижив. Ножа впізнаєш? – він витягнув пакет для доказів де лежав мій складний ніж. Я тільки кивнув.

Згадка про батька Діни змусила мене занервувати ще дуже.

- Ви підмінка спіймали?

- Нажаль, - комісар розвів руками.  –Тіло в такому стані, що опізнати його не можливо. Були підозри, що це донька міського голови...

- Ви що нічого не зрозуміли? – я сіпнувся  і затих. – Це ж Діна! Негайно вишліть наряд до дому полковника!

- Покомандуй мені! – Комісар підвівся і вийшов в коридор. Він миттю став ще серйознішим ніж був, сприймаючи мої слова правильно. Це викликало певну повагу до комісара, який не поспішав брати на сміх переляканого курсанта. Повернувся за п’ять хвилин.  –А тепер давай все по порядку. Що робив біля річки? – ввічливості в чоловікові не залишилось ні на грам. В голосі прорізався метал, та мені було начхати на це. Я навіть побоїв не боявся, бо нічого не збирався приховувати.

- В суботу мене запідозрили у викраденні дівчини, звісно  я хотів розібратись, хто мене підставив, - я перевів подих, ковтаючи слину в сухій горлянці. І несподівано комісар протягнув мені свою металеву фляжку. Я вдячно кивнув, відпив низько схилившись над столом, бо піднести руки до обличчя не дозволяв ланцюг. В рот потекла пекуча рідина з різким запахом трав. Пив комісар абсент, як мінімум. Я закашлявся, коли рідкий вогонь потік горлом. Очі засльозились. Ніколи в житті  не пив нічого міцнішого пива.

Комісар скупо усміхнувся, спостерігаючи, як я втираю сльози з кутиків очей.

- В наші роботі без цього ніяк, - пояснив чоловік, загвинчуючи фляжку. – Звикай.

Тілом прокотилось тепло, а в очах несподівано почало двоїтись. Дивні відчуття тривали кілька секунд, потім я зміг себе опанувати.

- Отже ти вирішив провести власне розслідування? – нагадав комісар мені суть розмови.

Я кивнув. Слова самі наче стрибнули на язик, і було дуже складно стримати себе від сумбурної розповіді, а видавати давно заготовлену версію. Все одно вона виявилась не такою укороченою, як я її продумував ще вчора. Забагато деталей видав я в пориві щирості. Але я і так не збирався брехати і щось приховувати. Хіба що відкат часу – про нього теж хотілось розповісти, але я аж спітнів увесь, намагаючись стримати язика.

Вже на цьому моменті зрозумів, що в фляжці комісара був не тільки абсент. А і ще щось, що спонукало говорити правду.

Стиснув кулаки, сподіваючись що хоч про смерть Щербинки мене не спитають. Бо видам зараз все як на духу.

Але комісара цікавила виключно Діна Тімірязєва, і те як я наштовхнувся на підняте тіло в річці. Він ставив питання по різному, і здавалось, його цілком влаштовує те, що відповідав я складно, і жодного разу не заплутався.

- Добре, останнє питання. Є підозри хто тебе підставив?

- Жодних, - я справді не просунувся в розгадці, і це мене неабияк бентежило. – Можливо підмінок проллє на це світло.

- Чекай, - комісар зітхнув, і знов покинув камеру. Повернувся він з ключами, і відімкнув мої кайданки.  – Ходімо, - він махнув іти за собою, прихопивши з столу свого капелюха.

Я поплівся слідом розтираючи руки. Ми вийшли на перший поверх, а потім і на вулицю. На місто давно опустився вечір. Не знаю, скільки я пробув без свідомості, але очевидно, що і вечірню перевірку пропустив, і вечерю.

На порозі комісар вийняв пачку цигарок, цвіркнув бензиновою запальничкою, затягуючись. Я не поспішав заговорити, роздивляючись на світлі ліхтаря чоловіка. Він не був старим, лиш років на шість старшим за мене, те що  я спочатку сприйняв за сліди віспи, виявилось залишками старого шраму на щоці. Русе волосся, зачесане на бік, світлі брови і задовгий ніс.

- Тіль Райх, - раптом представився він мені. І простягнув руку. Я потис суху холодну долоню. – Запам’ятай, хлопче, це ім’я, бо з завтрашнього дня ідеш до мене на стажування.

Я відкрив і закрив рота, не знаходячи слів. Нарешті виокремив найважливішу думку.

-  У мене ще тиждень заліки...

- Здасиш екстерном, - Райх викинув недопалок в урну, і випустив осатаню цівку диму. – Зараз це останнє про що ти маєш перейматись.

- А за що мені турбуватись, на вашу думку, в першу чергу?

- За те, що я щойно звузив коло підозрюваних, - комісар неприємно усміхнувся. – Той хто тягне в місто нечисть непогано тебе знає.

Я перекотив цю думку в голові. Слова комісара не позбавлені логіки. Не можна зіграти того, кого ніколи не бачив.

- Та мене всі в місті знають, - нарешті видав невтішний висновок.

- А з інших міст?

Я похитав головою:

- Скільки себе  пам’ятаю, жив в Олександрії.

- Розберемось, практикант, - комісар відігнав дрібну мошку, і вже збирався повертатись в приміщення міліції, коли до нього вибіг черговий.

- Товариш капітан! Вас терміново викликаю в будинок полковника Тімірязєва! – схвильовано вигукнув міліціонер.

- Передай скоро буду, - Райх збіг з сходів.

- А я? – гукнув я його.

- Можеш бути вільний, чекаю завтра на вісім.

Я побіг слідком за комісаром.

- Мені б довідку якусь, що я затриманий був, для коменданта.

- Які в чорта довідки!? – обізлився Тіль, але швидко заспокоївся. – Поїхали, спочатку на виклик, потім по ходу розберемось. І давай, воруши ногами, практикант.