Глава 15

Прокинувся я в камері. Давили пентаграми і символи на стінах та стелі. Сліпили очі знаки. А в цілому – камера як камера. Вузькі нари, відро для нужд в кутку, тьмяна лампа над головою, жодного вікна, і двері з суцільного стального листа.

Я прислухався до себе – окрім мерзенного присмаку в роті, ніби цілий.  Так думав рівно до тої миті, поки не підвівся, і в очах потемніло, стіни завертіли навколо мене, і я мусив знову сісти на нари.

Привалився до брудної стіни, роздумуючи над тим, стільки я сиджу в камері, і що відбувається за її межами. Знайшли підняту? Знешкодили підмінка?  В останню чергу билась думка, що буде зі мною далі.

Не витримавши невизначеності, знову піднявся на ноги, цього разу більш успішно, і почав тарабанити в двері.

За хвилину маленьке віконечко відчинилось, в ньому мелькнуло вусате обличчя охоронця.

- Пошуми мені тут, - загрозливо гаркнув міліціонер.

І знову зник. Я сів на місце. Чекати довелось  недовго. Спочатку відчинилось те саме віконце.

- Руки, - наказав охоронець.

Я витягнув у вікно руки, і на моїх зап’ястках клацнули кайдани. Відчуття було не з приємних. І не тому, що браслети обхопили аж надто щільно, навіть злегка шкрябаючи тіло. А тому, що зроблені були кайдани з сплаву бронзи і срібла. Такі не порвеш, не розтопиш, не скинеш.

Вихідцям із-за міста такий метал спричиняв біль. Мені було не боляче. Просто фізично не приємно відчувати. На курсах доводилось брати в руки спецкайданки. І завжди одне  і те саме – мені було не по собі від них.

Я підтягнув руки до себе, по всьому металу йшло знайоме гравіювання, що слабо блиснуло в приміщенні камери.

- На вихід, - вже спокійніше наказав вусатий.

Я і вийшов, щоб впертись в дуло гвинтівки. Черговий спецзасіб, розцяцькований октограмами. Чим більше калібр, тим більше променів у зірки. Конкретно ця зброя була заряджена патроном довжиною п’ятдесят шість міліметрів, що значило кулю п’ятидесятого калібру, як мінімум, якщо рахувати в дюймах.

Сорок п’ять грам свинцю з ртутним сердечником і срібною обгорткою. Такий як поцілить мені в груди - залишить чималу дірку. І плювати, що ртуть робить кулю нестабільною. При пострілі в упор шансів ухилитись ні в кого не має.

Я вкляк, боячись зробити зайвий рух. У охоронця злегка тремтів палець, натисне ненароком гачок, і привіт крематорій. А мені туди ще рано.

- Вперед, - кивнув єфрейтор. Сам не знаю, як нашивки роздивився.

Я покірно рушив бетонним коридором відчуваючи лопатками, як дивиться мені прямо в спину темне жерло гвинтівки. І збрешу, якщо скажу, що ноги у мене підгиналися від травми голови.

Ми майже дійшли до сходів.

- Наліво, - знову скомандував вусатий єфрейтор.

Я звернув до дверей. Штовхнув їх плечем, і опинився в кабінеті для допитів.

- Сядь, - мені сказали на стілець, який був вмурований в підлогу. Я сів, і руки відразу пристебнули до сталевої дуги на столі. Стіл теж здається був залізний, добротний, такий і схочеш – не здвинеш.

- Дякую, єфрейтор Граннах, - почувся з коридору інший голос.  – Далі я сам.

І вусатий нарешті зняв з мене приціл, та відійшов  коридор. Полегшення неймовірне.

В двері ступив чоловік і шкіряній куртці і федорі низько надягнутій на чоло. Роздивився я його погано, адже в кабінеті де я сидів світло було геть тьмяне, а крислатий капелюх кидав тінь на обличчя..

Чоловік пройшов до стільчика навпроти мене, поклав спочатку на стіл шкіряну теку, потім сів, і нарешіт зняв капелюх.

- Комісар, - я не здивувався появі комісара особливого призначення. Лиш схилив голову вітаючись. Впізнати його не було складно. І не тому, що комісар був з місцевих. Навпаки. На всю Олександрію у нас було два комісари особливого призначення,  і звісно все населення знало їх в  обличчя. Цей був явно присланий  із Зіновієва. Видавали його навіть  не шкіряна куртка і кобура, що видувалась під пахвою. Видавали його очі – майже безколірні, світлі до небесного туману.

- Добре, що ти розумієш, в яку халепу потрапив, і не влаштовуєш істерик, - голос  у чоловіка з не дуже доброю шкірою і сплутаним волоссям, був прокуреним, хрипким і не приємним. Чи може просто інтонації мені не сподобались.

А може просто мені не подобалось тут все. І справа не в тому, що мене тримають як торкнутого. А тому, що це все впливає на мою сутність.

Дивина.  Я мав би переживати про свою долю, чи про те, як ітиме допит. Що сказати? Що спитають? Як викрутитись? Але натомість раптово свідомість прошила зовсім інша думка. Хто я? Що я, чорт забирай, таке? Чому мене веде від всіх цих захисних знаків від інфернального, якщо я звичайна людина? Ні. Виходить далеко не звичайна. Спиною ковзнув струмочок поту – що я таке?

Комісар вийняв з кишені гребінець і неквапливо причесав волосся. Потім підвів на мене очі, зіницями схожі на бездонні дула:

- З якою метою тікав з міста? – запитав він.