Глава 14

До води спустився вже знайомою дорогою. Сьогодні там, окрім корів на іншому березі, живих не виднілось. Чи то патрулі розігнали, чи просто робочий день не спонукав навіть молодь вийти до води, і освіжитись. 

Я дійшов піщаним пляжем так само як і вчора до кромки води. Прислухався до себе, не вловлюючи нічого незвичного.  Та і відверто – експерт я так собі, не вирізнявся великою чутливістю. Поки труп перед носом не побачу, то і не відчую.

Але ж було бажання перевірити цю ділянку. Було. Отже мав це зробити. Пішов вздовж берега в бік рову і паркану. Минувся об лаштований пляж, минулись місця для риболовлі. Я навіть осік себе – ну чому б Діна дозволила вести себе нехай навіть і мені так далеко? Але ноги несли мене далі.

Поки земля не стала іншою. Рівна поверхня змінилась ровами окопів і ритвинами вибухів. Рани землі заросли травою, яка щедро прибивалась зеленню, і рідким польовими квітами. Берег річки став крутішим, порослий вербами та очеретом. І я вже було вирішив, що помилився, та час поспішати назад.

Аж ось недбалий погляд вихопив жовтий уривок тканини на гіллі. Вагався лиш мить, підійшовши до самого краю берега, потім зняв ганчірочку з куща, яка вже дуже була схожа на клаптик ситцевої сукні, в яких красувались дівчата на Театральній площі перед театром. Я придивився до кущів. Між мулу і зелених листків було практично нічого не видно. Далі, кроках в трьох і взагалі починались зарості очерету з вкрапленнями аїру. Спуститись до води було ніяк, а з берега не роздивишся нічого. Я спробував відшукати довгу палицю, щоб поворушити очерет, смикнув якусь гілку, що бентежила інтуїцію незвичним свіжим зломом. Ніби умисно хтось відірвав від верби, і прикрив мул. Дерево піддалось неохоче, з важким чавканням, і між мулу блиснуло білим.

Я позадкував, але пізно. Піднята мене відчула, помітила, і підскочила, розкидаючи навколо мул, гілки і траву.

Від Діни Тімірязєвої залишилось лише світле, як мочалка, волосся. Але і те брудне, з водоростями, обліплювало роздуту голову.  Нижню половину обличчя перекреслювала широка, від вуха до вуха, паща.

 Поки я витріщався на голову створіння, воно викинуло до мене довгі руки. Спрацювали рефлекси, я відсахнувся, оступився в канавці, упав на зад. Але вчасно відкотився від берега, над краєм якого висунулась біла, блискуча рука.

Я підвівся на ноги, намагаючись розірвати дистанцію. Інстинкти кричали  - тікай. Супроти цієї істоти навики рукопашного бою безсилі.  А більше окрім складного ножа у мене і зброї немає. От зараз би пригодився мені парабелум. Дурень, що не взяв його з собою.

Думки гайнули, і розчинились в неприродній паніці, від якої дерев’яніли ноги. Піднята рухалась швидко. Ще б день і наробила біди в місті. Визріла, вилежалась в теплій муляці. Це в перший день вони неповороткі, як личинки. А виходило, що лежало тіло Діни тут з суботи. Чи з пятниці? Ні, з суботи, бо наше побчення вона встигла вписати в щоденник...

Тварюка стрибнула, розставляючи руки з довгими пазурами, я відскочив у бік, тільки вітер торкнувся обличчя, з такою стрімкістю рухалась піднята. Розвернулась майже в польоті, намагаючись дістати мене ногою, на якій поблискували не менші ніж на руках пазурі. Я знову увернувся на грані можливостей.

Вийняв з кишені ножа, випускаючи лезо, і махнув на пробу рукою, залишаючи срібний розчерк перед носом піднятої. На неї моя зубочистка не справила жодного враження.

Тварюка зашипіла, чи то намагаючись вдихнути, чи випускаючи повітря через порвані зв’язки. Тепер було видно, що горло Діни розірвали, звідти хлюпнула вода.

Я знову ухилився від спроби схопити мене, розуміючи, що довго в коти-мишки гратися у мене витримки не вистачить. Але і поцілити в серце коротким ножем шансів немає.

Бігти – не варіант, наздожене і голову відірве. Залишалось стрибати як заєць, сподіваючись що відведу її туди, де нас помітять з другого берега пастухи.

Але не вийшло. В черговому випаді піднята розпласталась, відірвавши ноги від землі, я знову хотів ухилитись, але оступився і впав назад, скотившись в  якийсь рівчак. Гострі пазурі пропороли груди, занурюючи мене в пекельний біль. В ніздрі вдарив запах болота і мертвечини, в очах потемніло, гострі як зубці пилки, зуби клацни перед моїм носом.

І здоровий глузд уступив інстинктам і бажанню вижити за будь-яку ціну. Тіло скрутило. Вивернуло реальність сліпучим спалахом, мить і я знову на краю рівчака. Тіло ціле, стрибає піднята. Крок в бік, ухилитись від замаху, удар.

Я впав на землю, але і Діна більше не ворушилась в рівчаку.  Вирваний з руки ніж засів точно в її серці.

Я підвів очі до синього, без хмаринки, неба, все ще відчуваючи фантомний біль в пропоротих грудях. І накотило.

Розумів, що треба бігти, кликати патруль, що треба поспішати до полковника Тімірязєва, поки підмінок не наробив біди в його домі. Але це все здавалось таким не важливим. Де вони,  а де кордон.

Мене тягнуло на волю. Туди, де я не буду скутий міжміським простором. Вивертало, як опіумного залежного, трясло  в лихоманці бажання вирватись з міста. Тут тиснуло все – небо, дерева, повітря. Тільки там, за парканом, можна видихнути на повні груди.

Я навіть на ноги не встав, як був поповз в напрямку кордону. Це було сильніше від мене. Волі у мене не залишилось. Як і бажання жити. Тільки вирватись, злитись з вічним ніщо.

Поволі піднявся і побіг. Та тільки мені здавалось, що біжу. Насправді ноги пересувались ледве-ледве, ніби на них висіли пудові гирі. Дихання виривалось рваними хмаринками пару з рота. Нутрощі немов спресовані крутило в каруселях. В грудях поселився сухий спирт, що пала синім полум’я, змушуючи землю навколо мене вкриватись інеєм.

Я брів вздовж річки в бік старого єврейського кладовища, що було відділене від міста кам’яною стіною. Певно це мене і врятувало. Трапся така віддача в іншому місці. І я б вирвався за місто. Але ця ділянка охоронялась особливо ретельно.