Після водіння нас відвезли в училище. Обід ми ледве не пропустили, тому повалили гурьбою в їдальню. Сьогодні давали картопляне пюре з котлетою, я вмить розправився з свою порцією, з тугою глянув на роздаточне вікно. Не завадило б добавки. Та без обмежень стояв лише хліб і компот.
Друга половина дня була присвячена теоретичним знанням. По всіх дисциплінах курси підходили до кінця, і ми фактично проходили на парах вивчений матеріал. Готуючись до екзаменів і заліків. Відсидівши дві пари першотактичної підготовки та кримінального права пішли на стрільбище. Залік з вогневої підготовки був ще минулої п’ятниці, але це не звільняло курсантів від щоденних вправ.
Сьогодні видали пістолети-кулемети, замість звичних Макарових.
Довгі приклади виблискували срібними вставками. Барабани і зовсім холодили руки від розміщених на них пентаграм.
- Курсантів будуть залучати до патрулювання вулиць, - оголосив капітан Тонкий, що супроводжував наш курс до тиру. – Пістолет-кулемет Шпагіна входить до стандартного озброєння загонів міліції. Не розмірюйтесь, вам їх видавати не будуть, - тут же осадив капітан, помітивши посмішки на деяких обличчях. – Але відстріляти ви зобов’язані.
Я відчув розчарування. Десь в мені сидів марнославний хлопчак, який був би не проти пройтись містом в форменій гімнастерці і з ППШ. Я розумів настільки це по дурному звучить.
- Курсант Сокіл, - гукнув мене неочікуванно викладач, і зробив жест інструктору зачекати. – Нагадай всім яка швидкість пострілів у ППШ?
- Сімсот пострілів у хвилину, - відрапортував я.
- Дивіться, один одного не повбивайте, - пробурчав лейтенант Мірошник.
- Можете приступати до стрільби, - дозволив нарешті Тонкий.
Віддачі в ППШ практично не відчувається. Стріляти можна як від плеча, так і від живота, головне добре притримувати барабан. За цевьє взятись ніде. Ще однією перевагою зброї є висока кучність пострілів.
По одному ми підходили до бар’єру, одягали танкові шлеми, і розстрілювали виставлені на різній відстані мішені.
Мірошник забирав зброю і перевіряв через бінокль влучність, роблячи помітки в журналі.
Після стрільбищ нас нарешті відпустили. Я наскоро прийняв душ, переодягнувся і поквапився вийти за територію училища. Нас не змушували безвилазно сидіти в казармі, розуміючи всю безглуздість таких заходів. Я чув, що до війни практично всі військові училища була на казарменому режимі, і вибратись в місто курсантам вдавалось лише у вихідний день.
Ми, оточені ровом і парканом, затиснуті міжміським простором, просто не могли кудись подітись. Тому вільно виходили після занять в місто. Головна умова – повернутись до вечірньої перевірки.
Часу у мене було не так багато, як хотілось би. О шостій вечора у нас була перевірка і заняття з рукопашної.
Біля КПП сидів караульний, і курив самокрутку, розповсюджуючи навколо смачний запах домашнього тютюну.
Запримітивши мене, хлопець швидко забичкував цигарку і піднявся. Записав мене в журналі. Я глянув автоматично в рядки і відмітив, що перед мною виходив полковник Тімірязєв.
- Як там наш директор? – запитав у караульного.
- Сяє, як сонце, - відповів курсант. – Чув, його дочка десь загуляла, а сьогодні повернулась. Бачив, яка там штучка? І чим тільки думала...
Кров застукала у скронях з особливою силою.
- Красива, так, - відповів я розсіяно.
Значить Діна повернулась, і я дарма переживав. Але як те чудовисько, якого всі шукають, могло повернути дівчину живою? Питання. Одні питання. Подумалось. Може Щербинка підкине якусь інформацію. Я поквапився до готелю Брістоль, де частенько любив засідати журналіст.
Поспішав дворами, обходячи патрулі. Надвечір їх стало значно менше. Очевидно, що з поверненням Діни напруга в місті спала. Я дійшов до готелю хвилин за п’ятнадцять, хотілось придбати газету, щоб почитати новини. Але в моїх кишенях гуляв вітер.
В ресторані готелю Щербинки не було. Звірився з годинником, що висів на стіні. Ніби не переплутав нічого. Робочий день у журналіста скінчився. А якщо так, то він би вже мав випивати в ресторані. Тобто тут, де і домовлялись.
- Можна скористатись вашим телефоном? – поцікавився я дівчини за стійкою. Та глянула непривітно. Але в послузі не відмовила. Виставила на стійку розцяцькований апарат.
Я накрутив по пам’яті диск з номером редакції газети. Після довгих гудків хтось там таки узяв слухавку, але Щербинки в редакції не було.
В цю мить в хол увійшло четверо людей, які гучно розмовляли. Я з надією глянув в їх бік – може Щербинка з ними. Але ні. Незнайомі мені чоловіки і жінки, яких я лише через хвилину ідентифікував як акторів театру імені Попова. Я мазнув поглядом по тренованих чоловічих тілах – немов якісь атлети, а не актори. Жінки виглядала м’якіше, молодша так і зовсім була красунею.
Відвернувся від них, стримуючи цікавість – де п’ятий.
І набрав домашній номер телефону Захара. Там теж ніхто не відповів.
Схоже сьогодні був не мій день в плані заробити грошей. Але я все одно вирішив навідатись до журналіста додому. Раптом він не чув, як я до нього дзвонив.
Помітив покинуту на журнальному столику свіжу газету, і прихопив її з собою.
Від Брістоля до Щербинки йти було йти хвилин двадцять. Ледве стримував себе, щоб е почати бігти. З’явилась якась незрозуміла тривога. Чи то через повернення Діни, чи через те, що не знав де п’ятий актор, чи тому, що Захар не з’явився на зустріч, і я мусив старанно уникати наближення до вокзалу, щоб не потрапити на очі Сліпому.
Але минулось – підручні кредитора мені не зустрілись. Я злетів на другий поверх до квартири Щербинки, втопив дзвінок, в квартирі озвалось треллю. Але двері ніхто не відчинив. З передсердя і стукнув по дереву кулаком.
Двері відчинились.
Відразу в ніс вдарив кислуватий запах. Інша людина б і не в нюхала. Тільки не я. А коли штовхнув кісточками кулака в двері і вони відчинились ширше, то побачив в коридорі ноги.
#241 в Фантастика
#51 в Постапокаліпсис
#1182 в Фентезі
#185 в Бойове фентезі
Відредаговано: 14.08.2022