Глава 12

З поверненням  у казарми вирішив сьогодні не затягувати. Судячи по напрузі в місті, краще не тинятись де не слід.

Після вистави швиденько провів Ліду додому і дворами пробрався до училища. Перед самим входом в КПП мене таки зупинили перевірити документи. І відпустили.

Але такі міри залишили ще більше тривоги. Шукали торкнутого. Або навіть підмінка.

Це звісно не афішували, але мені, як майбутньому міліціонеру, було і так все очевидно. У звичайних людей будуть документи в наявності. Не буде їх  у того, хто зайшов у місто нелегально.

В старих казках розповідають про так званих підмінків. Дітей викрадених дідьком чи богинками. Ця дитина росте поміж людей, виростаючи дуже швидко. Так само швидко поміж нечисті росте людська хрещена дитина, перетворюючись на перелесника.

Зараз казки стали реальністю. Кордон, рів і паркан оточують міста, але не завжди захищають від прориву.

Так невже в місті перелесник?

Ладно скалаталось до купи два факти. Зваблення полковникової доньки і пошуки перелесника. Це був почерк почвари. От тільки самостійно провернути такий номер перелесник не зміг би.

Я минув КПП, не звертаючи побіг  в їдальню – на вечерю я ще встигав, повечеряв, прийняв душ, і зайнявся постіллю. Сьогодні окрім іншого був ще і день прання. І на вечір нам видали чисту білизну. Спочатку вовтузився з цим. Потім перейшов до іншого – підшити чистий комірець на гімнастерку, оглянути одяг.

Жора сидів засмучений. Густав до нас не повернули. На питання де він, Юра сказав, що начебто хлопця переводять в інший навчальний заклад. Такі от справи.

Заснув я цього вечора дуже швидко – вимучений попередньою безсонною ніччю, провалився  в сон як в темну яму. Прокинувся з дзвінком, що збирав на загальне шикування.

 А далі закрутився звичайний будній день в училищі.

Ми вишикувались і побігли на розминку. За вихідні відпочили, тіло так і пурхало на смузі перешкод. Ганяв нас прапорщик нещадно. Та до кінця навчання всі втягнулись. Стрибали через канави і парканчики, потім на бруссях і турніках здавали норматив. Проте не зважаючи на те, що легені пекли від бігу,  а м’язи налились важкістю, в голові наче прояснилось.

Навіщо не-я водив Діну Тімірязєву на річку? Ось що спалахнуло в моєму перенасиченому киснем мозку, коли я робив справи на дихання. Це здалось настільки важливим, що я не знав навіть як дотерпіти до кінця занять.

- Курсант Сокіл, заснув? – гримнув на мене прапорщик Летюка.

- Ніяк ні, товариш прапорщик, - озвався я і у відповідь  і спробував сконцентруватись на фізкультурі. Бо запримітить прапор щось не те, і змусить мене ще одне коло по смузі пробігти. Для закріплення результату. Його улюбленим висловлюванням завжди було – не розумієш через голову, навчимо через ноги.

Після душу всі побігли  в їдальню. Вмяли кашу, хліб з маслом і солодкий чай,  і вирушили на водіння. Сьогодні у нашого курсу був водійський залік. Нас завантажили в кузов ГАЗона, і ми виїхали на автодром. Там вже чекав інструктор і ще довоєнний підрихтований ГАЗ-64.

По дорозі очі кидались патрулі всюди по місту.

На автодромі були виставлені фішки, ворота, естакада. По одному хлопці сідали в автомобіль  і демонстрували навички водіння.  Яне сильно переживав за іспит. Водити позашляховик я вмів доволі  непогано. Не сказати, щоб як профі, не відомо чому, але в моїй присутності двигун завжди трішки барахлив.

Проте як і очікувалось, здав водіння я на відмінно. Кермо хоч і важко проверталось, та все ж мене слухалось. Швидкість я не розвивав – таке завдання не ставилось. Тож збої в роботі двигуна майже не відчувались. Більше уваги приділялось майстерності. Між фішками  я поїхав. Не зачепивши жодну. Вдало виїхав на пригірок. Здав назад, заїжджаючи в імпровізовані ворота.

Отримав штамп у заліковій книзі, і чекав повернення в училище, обмахуючись від спеки картузом.

Думками вже був знову біля річки. Туди тягло в першу чергу. Щось я впустив. Щось важливе. І треба було обстежити берег ретельніше, ніж я зробив те вчора.