Глава 11

Брутто сидів на лавці біля фонтану, і виглядав збентеженим.

- Філ, що за жартики у тебе? – запримітивши мене здалеку ледве не закричав друг. – Я півдня з’ясовував де ти терся з цією фіфою. Типу ти сам не знаєш.

Він простягнув мені фотокартку сім’ї Тімірязєвих.

- І де я був? – спокійно запитав я, ховаючи фото в кишеню.

- В кондитерській на Херсонській, - почав перелічувати товариш. – Потім до річки ходили, а звідти на танці в Міський сад...

- А танці у нас коли починаються в суботу?

- Ну не раніше шостої вечора, - знизав плечима Макс. Вийняв з кишені жменю насіння.

- Ото ж і воно, друже, - я простягнув руку, і Брутто відсипав мені теж насіння. О шостій я ще був у відділку міліції.

Я сів на лавку і замислився. Отже хтось нахабний під моєю личиною водив дівчину на справжнє побачення.

- Звідки почався наш маршрут щось з’ясував? – перепитав я.

- Так звідси, з Театральної, - Макс кивнув в бік колон міського театру.

- Ясно, - я стряхнув в урну лушпайки. Прикинув, що до вистави я ще встигну десь поїсти,  і розпрощався з Брутто.

На вокзал я не пішов. Хоч і тягнуло. Але зустрічатись з Сліпим бажання  не мав.

Замість того купив пару пиріжків, і побрів до річки. Купатись було ще рано, ні повітря ні вода не прогрілись. Але і так знаходились люди, що сиділи в затінку, і з безпечної відстані дивились на зеленкувату воду, їли щось чи читали книжки. Офіційно в межах міста боятись прориву пекла не було підстав. Але вода непостійна субстанція. Тож поставити на ній ідеальний захист не можливо.

В місто запливали іноді русалки чи водяні чорти. Тож суватись в течію глибше буйків ніхто не наважувався. Та і плавати починали люди переважно п’яними і щоб побахвалитись.

На іншому березі були луки, там паслись корови, забрідаючи прямо до паркану і рову.

Я спустився до води. Придивився в темні глибини. Але нічого інфернального там не побачив. Просто течія, просто стеблинки і корінці на дні, там де вода  просвічується на сонці. Вдалось роздивитись навіть кілька мальків. Що крутились біля берега. Їм кинув крихти з пиріжка.

Вже повертаючись, наштовхнувся на кілька мотоциклів з встановленими турелями на люльках. Ті пролетіли на швидкості в бік Дачок. Нутрощі стиснуло неприємним передчуттям. На Казначейській зустрівся патруль. Але не звичайних постових, а озброєних пістолетами-кулеметами міліціонерів, і третім серед них був комісар особливого призначення. Впізнав того по шкіряній куртці з нашивками.

Я опустив голову. Ніби нічого поганого не зробив, але все одно почувався дуже незатишно.

Ледве стримав себе від того, щоб побігти до площі.

Місто здавалось настороженим. Все ніяк не міг втямити, що ж відбулось. На площі перехопив за комір Федю Сошку.

- Шо за кіпіш чув? – спитав у малого.

Федя сидів біля театру і чистив ваксою черевики. А ще був в курсі всіх місцевих пліток.

- Кажуть, біля будинку міського голови стався прорив, - пояснив замурзаний малий. І тут же дадав. – Але це не точно. Інші кажуть, що його дочку викрали...

Я так і обмер. Якщо з’ясується знову, що до чергового викрадення причетний я-не-я, точно в карцері запруть не на один день. І навіщо воно мені перед самою практикою?

- Філіп, - гукнула мене Ліда. І я відійшов від Феді та усміхнувся дівчині.

Ліда причепурилась. Заплела волосся  в товсту косу, одягнула тонкий світлий сарафан, який туго обтягував її невеликі груди. Розумію, що неввічливо витріщатись. Та і Ліда мені майже як сестра. Але все одно залип.

- Виглядаєш чудово, - похвалив я Ліду.

- Ой чув би ти, що я від мами вислухала, - усміхнулась дівчина ясною посмішкою. І всі мої тривоги почало зносити течією її сили.

Просто не розумію, чому вона не розвиває свій талант.  І головне, як так вийшло, що держава її не помітила.

- Сподіваюсь мамині напутства не відбили у тебе бажання проводити зі мною час? – уточнив я.

- І не мрій, - Ліда взяла мене під руку і потягнула ближче до театру.

Людей на площі прибувало. Там і тут вигулькували міліціонери, але вони губились в натовпі жадаючих доторкнутись до високого мистецтва. Жінки в ошатних сукнях, різного ступеню розкоші. Та ф чоловіки були геть е однорідно одягнуті. Тут були і солідні пани в костюмах і федорах на головах, і більш легковажна публіка в сорочках-поло та панамах. Я на їх фоні не виглядав геть вже голодранцем. Але думка про те, що час обновити гардероб з’явилась.

Ми пройшли з Лідою в буфет. Я не помітно перебрав дріб’язок в кишені, рахуючи, що можу собі дозволити. Після придбання квитків на виставу виходило що нічого. Там сиротливо лежало дві копійки. Почувався я від того не найкращим чином. Ліда купила собі ситро. Я відмовився.

Ми не стали штовхатись між людей, а пройшли на другий поверх, де був вхід на балкони. Там, на гальорці і сіли. На більш вигідні місця у мене грошей не вистачило. Але дівчина і так була неймовірно щаслива. Постійно поверталась до мене і усміхалась. І ще непомітно поклала руку  мені на стегно.

Вистава мене не вразила. Більше турбувала сидяча поруч Ліда і власні гормони. Акторів було п’ятеро. Принаймні стільки я нарахував. І навіть втямив, що це їх групку я бачив вчора на вокзалі. Вони тримались осторонь тоді від інших пасажирів. В пам’яті сплило, що бачив я лише чотирьох. Куди подівся п’ятий було невідомо.

Після того як вистава скінчилась публіка довго плескала в долоні. Ліда теж була у захваті. Ось трупа вийшла на поклін. Знову їх було четверо. Я здригнувся від якоїсь неправильності того, що відбувається. Але зрозуміти, що саме не так поки не міг.