Глава 10

Назад повертався через лабіринти фабрик. Місце куди я поспішав знаходилось на іншому боці фабричного району. Там місто широким язиком врізалось в міжміський простір. Називалась ця місцевість Дачки. До війни там і справді були дачі, але зараз місцинка розбудувалась, перетворившись на фешенебельний район.

Проте мені не треба було до будинку міського голови чи тому подібних чиновників.

Перетнувши Провіантську площу, я звернув до Водопійної вулиці.

Йшов швидким кроком. Тому трішки захекався. Озирнувся вже звично, але за мною ніхто не слідкував. Параноя.

Те що я ніс було не зовсім законним. Що не сприяло душевній рівновазі.  І от ніби не вперше ж порушив закон. Але все одно якийсь осад.

Я зупинився перед двоповерховим будинком, видихнув і зайшов в прохолодний під’їзд.

Штовхнув двері в коридор комунальної квартири на першому поверсі. Тут ніколи не запирали вхід. Прохідний двір, не інакше. Так само і двері в кімнату Матрони Федорівни були відперті.

Я пройшов, знявши кашкет. І постукав кісточками пальців по одвірках.

- Тьоть Моть, ви вдома?

- Філіп, - зраділа моїй появі жінка. Вона сиділа біля радіоли, пальці водили по полірованій кришці. Але коли почула мій голос підскочила, і відразу вхопилась з поперек. - Як же  я рада тебе бачити. Худий то який. В чім душа тримається?

- Були б кістки, а м’ясо наросте, - відповів чергову фразу і опинився в цупких, не по старечому, обіймах.

Вона всіх нас так би приймала. Але мало знаходилось тих, хто був готовий до неї прийти. Я глянув на тітку – тонка, не зморшкувата, просто стара шкіра з ледь помітними капілярами, трішки перекошене обличчя. Говорила Мотрена ворушачи більше однією половиною роту, іншу паралізувало кілька років тому. Вицвілі очі в оточенні світлих вій.

Багато вихованців просто забули про її існування. Багато стидались пам’ятати нянечку. Але не я.

- Гляньте. Я дістав, - я вийняв з кишені згорток газет. І обережно розмотав його. Там в хустці була замотана баночка з пігулками.

- Філ, - на очах жінки з’явились сльози. - Як? Але ні, мовчи, - вона махнула рукою, змушуючи мене завмерти з набраним в легеня повітрям. – Не видавай мені секрети.

- Та не смішіть, - я усміхнувся. – Які там секрети. Заплатив людям, от вони з провідником і передали.

Мотрона тряхнула пляшечкою. Дзенькнули знову круглі пігулки від астми. Новітні ліки, що було не так просто отримати в нашому місті. Їх не поставляли в нашу аптеку. Довелось віддати потрібним людям цілу купу грошей, сімдесят рублів, фактично три мої стипендії. І частину грошей я позичив у Сліпого Вовки. Але сяючі очі Мотрони того вартували.

Навіщо ще потрібні гроші, якщо ми не можемо ними продовжити життя близьких?  

- Набєш горіхів? – спитала тітка. – А я поки чайник поставлю.

Я кивнув. Тітка дістала з-під ліжка полотняний мішечок з торішніми горіхами, розстелила на підлозі жовту газету. Я взявся за молоток.

Мотрона вийшла, а я примірився до першого горіха. Ніколи не розумів цю її пристрасть до них. Купа шкарлупи, і сухі ядра. Але Мотрона цінувала і любила горіхи. Пам’ятаю її рогалики, щедро присипані ними, якими тітка підгодовувала нас в інтернаті. От тільки руки у неї були вже не ті, щоб орудувати молотком.  

Цок. Розлетілась шкаралупка, оголюючи схожу на мозок серцевину. Цок. В очах раптом потемніло. Підняв голову, і в тінях мені здалось, що я не сам в кімнаті.

- Зізнавайся, де тіло Діни, паршивець? – гримнув в вухах голос полковника Тімірязєва. На мене дивилось чорне жерло нагану. Клацнув курок. Я заціпенів з молотком руці. Моргнув, облизуючи сухі губи. Мана зникла. Тільки гра тіней і шум за стіною.

Я витер рукою піт з чола. І знову вдарив молотком по горіху. Приведеться ж таке. З чого я взагалі вирішив, що Діна мертва? Я відклав ядро і узяв наступний горіх.

- Що там у тебе нового? – повернулась тітка Мотря, присіла на край ліжка, застеленого зеленим простирадлом.

- Вчусь, - не відриваючись від справи, відповів я.

- Вже знаєш куди розподілять?

- Практика тільки через два тижні.

На практику дехто отримає квиток в Зіновієв. До останнього часу сподівався, що я буду в числі щасливчиків. Але тепер був впевнений, що якщо не відшукається Діна, то ніхто мене з міста не випустить. Образливо. Через чужі підступи я позбавлявся можливості вирватись з Олександрії. Від емоцій стукнув молотком сильніше, і шкаралупка вилетіла з газети, покотилась по дошках, аж до строкатої ряднинки.

- Ти завжди був особливим, - тітка підійшла до серванту і вийняла звідти чашки. – Впевнена, тебе чекає якесь особливе місце.

- Точніше - особливий комісаріат, - я підібрав розсипані шкаралупки. Підвівся з підлоги, щоб взяти мисочку на ядра.

- Філ, особливий комісаріат не найгірше місце для служби, - жінка виставила чашки на стіл, і знову вийшла з кімнати. Пішла на кухню забрати чайник з окропом.

Я не сперечався. Чим служити в постових чи навіть у слідчих, опинитись на службі в особливому комісаріаті було не так і погано. Там принаймні буде цікаво, і знайдеться застосування моїм здібностям. Але до останнього дня я не надто задумувався над цим. Плив за течією, штовхаючись з таким ж трісками як я сам.

Я замотав сміття в газету. Виставив тарілочку з ядрами на стіл. Там вже стояло блюдце з печивом. Не магазинним, а спеченим Мотриною самостійно. Глитнув слинки. Її печиво – краще що я пам’ятаю з дитячих років.

Я відійшов до радіоли. Масивний агрегат з вирізаним письменами і пентаграмами на кришці. Відкинув кришку. В спеціальному відділі зберігались платівки.

- Гарно придумав, - зраділа від дверей тітка. – Ввімкни щось веселеньке, сама я побоююсь.

- А навіщо тримаєте в хаті тоді програвач?

- Пам’ять про Мішу, - знизала вона плечима. І заходилась розливати чай в чашки.

Я глянув на годинник на підвіконні. Часу у мене залишалось в притик. А якщо точніше, то треба вже було летіти на зустріч з Брутто. Але розчаровувати тітку не хотілось. Вибрав наугад пластинку, поклав її на програвач, ввімкнув. Закрутилась в гіпнотичному танці платівка. Аж очі закрутились разом з нею. Швидко кинув голку, розбиваючи шипінням черговий напад трансу.