Глава 9

Засмикнув за собою світлі занавіски так, щоб з вулиці було мене не видно.  І озирнувся. Я опинився в кабінеті начальника будівельного управління. Стіл і шафа були завалені скорозшивачами і скрученими в рулони ватманами. На столі причаїлась друкарська машинка, телефон, розцяцькований срібними пентаграмами, і склянка з олівцями, циркулями і лінійкою.

Але цікавив мене звісно сейф. Відмикалась залізна шафа доволі просто. Навіть у полковника Тімірязєва я довше провозився. Але лише зазирнувши туди і знайшовши в сейфі пляшку горілки і гранчак, я зрозумів як помилився.

Шукати особову справу треба було не в цім кабінеті. А у відділ кадрів.

Я завагався як вчинити далі – вибратись в коридор, і пройтись до потрібного кабінету, чи вилізти через вікно, і відшукати потрібне знадвору?

Але потім згадав, що відділ кадрів знаходиться на другому поверсі, і вибір став очевидним.

Довелось відімкнути ще один замок. На щастя опечатувати пломбою будівельні секрети власник кабінету не став, тож я вислизнув в коридор, що пах пилом і старими паперами, і рушив до сходів на гору. Рухатись намагався максимально непомітно. Але кроки все одно луною відгукувались в порожньому приміщенні.

- Хто там? – долинуло від вхідних дверей, де була комора сторожа. Я принишк, вдавився спиною в стіну.

Якщо зараз сторожу приспічить перевірити, що йому там почулось, то вийде дуже не красиво. Зальоту мені не хотілось, тому я вирішив не чекати поки мене виявлять, і чкурнув сходами нагору наплювавши на конспірацію.

Залетів у не прочинені двері актового залу, свіже побіленого, з новими плакатами на стінах, що розповідали про способи захисту від нечистої сили.

Озирнувся куди сховатись? В цю мить з коридору почувся голос сторожа.

- Любов Миколаївна, це ви? А як? А я то думаю, хто ходить, - в іншому кінці коридору скрипнула дошка.

- Я, я, - озвалась жінка. – Я як заходила, ви в обхід ходили...Місячний звіт підбиваю.

- Ну працюйте.

Запала тиша. Я теж завмер, повільно випускаючи з легень повітря. Хто це у нас по вихідних такий трудоголік? Судячи з розмови - бухгалтер.

Вичекавши ще хвилин десять я визирнув в коридор. Там було пусто. Але тепер сухі дошки підлоги, криті тонким килимом, здавались мені мінним полем. Здавалось тільки ступлю і скрип оповістить всю будівлю не гірше сигналізації, що в приміщенні хтось є.

Ледве загнав свою параною в глиб тіла. Вийшов. Кабінет з табличкою Відділ кадрів був тут же поруч.

Працювати відмичками я не став. Надто довго і страшно мені було. Просто приклав руку до замка, знову розганяючи примарну силу по жилах. Спину вкрив холодний піт. Але замок слухняно клацнув, пропускаючи мене в середину кабінету. Зайшов, і запер його за собою.

Тепер віддача змушувала почуватись мене наляканою мишею. З стін ввижались тисячі очей, що спостерігають за кожним моїм кроком. І лиш зусиллям волі я змусив себе не звертати уваги на неприємні відчуття. Це все тільки гра моєї уяви. Всього цього не існує. Допомогло кепсько. Стиснув в кишені складний ніж. Холодний метал трішки заспокоїв.

Я підійшов до картотеки, і неквапливо перебрав теки з прізвищами, ігноруючи тремор рук. За п’ять хвилин знайшов потрібну справу. Передивився інформацію про об’єкт.  І на звороті шматка паперу, виданого Щербинкою, записав всю інформацію, що здалась мені важливою. Де вчився прораб, хто батьки, де працював перед цим.

Нехай Захар чинить з цим що хоче.  Я свої два рубля відпрацював. 

Вибиратись вирішив через вікно актового залу. Розлога абрикоса під вікном полегшила процес.

На вулиці озирнувся, як справжній злодій. Здавалось зараз набіжать постові із свистками і схоплять мене. Але звісно нікому не було справи до моїх маніпуляцій. Білий дім був просто сонною коровою. Це все моя параноя.

Я осмикнув парусинову куртку.  Поправив на лобі кашкет. Подихав теплим повітрям. Не допомагало. Здавалось, що за мною стежать. Дивляться в упор. Бачать всі мої страхи. І зовсім скоро дістануть довгими кігтями. Витягнуть за захисний рів і схарчать.

Глянув в небо. Там – кілька маленьких хмаринок. Жодних гусей-лебедів, яги  в ступі чи ще чомусь подібної чортівні. Але гидкі відчуття не минали.

Годі було стояти і перечікувати, поки вони розсіються.

Я рушив, розганяючи кров по жилах швидким кроком.

До зустрічі з Брутто ще мав одну справу, яку теж було варто вирішити негайно. Бо з початком тижня просто не буде часу. А я вже обіцяв людині.

Відчуття чужого погляду нікуди не зникло. Більш того, на проспекті Волі тільки посилилось. Я вже не таючись озирнувся, але не помітив нікого підозрілого. Мигнув чимось знайомий силует, проте збіг це чи справді за мною хтось ішов, зрозуміти не можна було.

Я пройшов далі, звертаючи до універсаму, і звідти ледве не городами, до фабрик на окраїні. 

Пересуваючись по стежках між огорожами я ще кілька разів обернувся, але хвоста не було. Просто загострилась параноя. От і все.

Я розслабився, і вийшов на вулицю на задвірках фабрики.  В повітрі неприємно пахло димом. Гуркотіли механізми за закопченими сажею стінами. Я пройшов вздовж цегляного паркану, верх якого вінчав скручений спіраллю колючий дріт, аж до КПП.

Біля виходу з фабрики топтався з самокруткою сторож.

- Добрий день, - я втягнув голову в плечі, щоб здатись меншим. – Мені тут залишали...

- Чекай, – сивий чоловік без однієї руки засунув цигарку до рота, і пішов в свою будку. Повернувся тримаючи в руці замотаний газетою згорток розміром не більше мого кулака. – На.

Я кивнув і сховав згорток у внутрішню кишеню. І так само сутулячись пішов геть.