Глава 8

Після того як ми наносили воду, Макса нарешті відпускають з дому. Ми вийшли з товаришем до площі перед театром, де я передав Брутто фотокартку Діни. Домовились зустрітись після обіду в Міському парку.

Брутто рушив до вокзалу, щоб почати пошуки слідів Тімірязєвої там. Я ж купив в кіоску газету, і неквапливо пішов на Поштову вулицю. Треба було щось вирішувати з боргом Сліпому. Сім рублів не така вже і велика сума, але чекати поки мені видадуть стипендію я не міг. Тим більше, що на ту стипендію у мене вже були інші плани.

Я продивився Олександрійські вісті, відмітивши, що вибуху біля вокзалу значення журналісти не надали. І ні слова про торкнутих.  Отже зовсім не відомо, кого вчора затримала міліція.

На першій шпальті красувався міський голова, який розповідав про налагодження нових поставок сировини із Зиновєва. Це обіцяло запуск ще одного цеху на фабриці і будівництво нового гуртожитку біля винного складу.

Я підійшов до потрібного будинку, відкрив парадні двері, і крутими сходами вийшов на другий поверх. Утопив дзвінок, чекаючи поки відчинять.

В недільний ранок Захар Щербинка виявився вдома. Заспаний чоловік років тридцяти п’яти відчинив мені двері і похмуро пропустив в квартиру.

- Не спиться тобі, щось важливе приніс? – запитав чоловік і спідніх штанях. Потер неголену щоку, пригладив скуйовджене волосся, і пішов на кухню. Я зиркнув на кімнату з розібраним ліжком, друкарською машинкою на столі, і кількома порожнім пляшками з вина на підлозі.

І поплентався за Щербинкою. Захар ввімкнув плитку і поставив на неї закопчений чайник, сам дістав з червоної пачки трішки пом’яту папіросу, чвіркнув сірником, відкривши кватирку ширше, і затягнувся.

- Як сказати, - я сів на табурет. – Маю одну цікавинку...

- Не треба інтригу розводити, Сокіл, - Захар закашлявся.

- В складах на Вугільній вулиці бачили три вантажівки контрабандної зброї, - і не став я ходити навколо теми.

Захар миттю розгубив свою сонливість.

- Інформація перевірена? – швидко затягуючись, подивився на мене поглядом яструба, журналіст.

- Не знаю, - я знизав плечима. – Не лізти ж мені туди...

- Ну як брешеш, - чоловік вимкнув чайник, який свистів, як постовий в погоні хуліганом. Захар налив собі окріп в надтріснуту чашку, долив зверху заварку із чайничка, на носику якого теліпалось ситечко. Вкинув кілька ложок цукру, сьорбнув і потягнувся. – Будеш чай?

Я мовчки дивився за цим усім. Не підганяючи Щербинку. Похитав на пропозицію головою. Хто зна скільки у нього та заварка там кисне.

- Два рубля, - нарешті вирішив журналіст.

- Знущаєшся? Та за цей злочин тобі почесну грамоту можуть дати, - я обурився, цілком справедливо.

- В ті склади ще пролізти треба, Філ, хочеш дам тобі десятку, якщо ти сам там все по фотографуєш?

- Ні, - я хитнув головою. Інтуїція і хвора голова підказували,що від загадкового місця варто триматись подалі. Але і залишати такий кричущий випадок без належної перевірки я не міг. При цьому йти в міліцію сенсу не бачив.

- Значить два рубля, - Захар відставив чашку. І вийшов в коридор до вішалки, за мить повернувся з портмоне в руках. Вийняв з того дві купюри.

- Більше роботи для мене немає? – я оцінив об’єм портмоне, не інакше як премію наш передовик Олександрійського вісника отримав. А значить може і розкошелитись.

- Про зникнення дочки вашого директора щось знаєш? – кволо запитав Захар. Я похитав головою. Чоловік замислено відпив чаю. Знову вийняв папіросу, але не поспішав її запалювати. – Є тут один тип. Приїхав минулим потягом, - по закінченню роздумів протягнув журналіст. – Призначили його якось занадто швидко прорабом нового будівництва. Зможеш особову справу подивитись прямо сьогодні? Заплачу троячку.

- Давай прізвище, - зрадів я.  

Захар дістав з холодильника пошарпаний записник, вирвав сторінку і огризком олівця записав прізвище прораба.

- Зустрінемось завтра в Брістолі, - вручаючи складений навпіл листок сказав він. І знову в’язався за чай. Але в цю мить в коридорі задзеленчав телефон, і Щербинка відставив чашку на стіл.

Я піднявся і вийшов за ним. Глянув мимохіть на годинник, що висів на стіні в кімнаті. Половина одинадцятої. А справ ще по горло.

Кивнув журналісту, і вийшов з квартири. Повернувся до Театральної площі, і вирішив, що варто придбати квитки на виставу. Біля кас виявився натовп. Місто хоч і не велике, але таку подію, як заїжджий театр люди пропускати не хотіли. Нехай хоч би на сцені, але побачити іншу місцевість хотілось всім.

Я вистояв чергу, придбав два квитки на останній дріб’язок, сховав їх у кишеню, і вийшов на вулицю. Припікало. В небі ні хмаринки, сонце сліпило очі. Я прискорився, щоб дійти до Білого дому треба було минути два квартали.

Справу від Щербинки вирішив не відкладати на довго. Сьогодні неділя, усі працівники будівельного управління вдома. Ідеальний момент, щоб пролізти в ратушу. Я ризикував, але вибору не було.

Захар Щербинка іноді давав подібні доручення. Прослідкувати за кимсь, обшукати квартиру, чи як сьогодні, зібрати інформацію. Цікавість до приїжджого пояснювалась доволі просто. Захар мав знати, чи то  збіг обставин, що в місто прислали нового чоловіка, чи він чийсь протеже. Робота журналіста справжнє балансування на грані. Треба знати, на кого можна надавити, а про кого краще тримати компромат при собі.

Біля Білого дому квітнули тюльпани на клумбах і звабливо зносився в повітря запах весни.

Я пройшовся алейкою, сів на лавку, і розгорнув газету. Продивився листок з привітаннями з днями народження від профсоюзу будівельників, замітку про нові сорти вин на Лікерному заводі, які повністю йтимуть на вивіз з міста.

Паралельно поспостерігав  за входом в Білий дім. Там жодного ворушіння. Я склав газету. І рушив в обхід адміністративної будівлі. Будівельне управління знаходилось на першому поверсі, але всі вікна звісно були зачиненими. Я обійшов по натоптаній стежині між молодих кущиків бузку, туди де із скверу мене вже було не видно, і притулив долоню до одного з вікон.