Глава 7

Потрапити в кабінет полковника було складно, але цілком реально. Мене навіть не зупинила сургучна печатка з пентаграмою. Від одвірків до дверей тягнувся шматок паперу, притиснутий тією пломбою. Довелось трішки помудохатись, поки відліпив папір від одвірків, щоб не пошкодити пломбу.

Замок же був доволі простий. Я такі зламувати ще в інтернаті навчився.

Кабінет директора училища був занурений в напівтьму. Але я нишпорити в ньому особливо і не намагався. Мене цікавила виключно рамка з фотографією. Вийняв чорно-білу фотокартку усміхненої родини Тімірязєвих, і подумав, що залишити порожню рамку на видному місці було б занадто зухвало. Треба було її кудись приткнути, щоб не відразу знайшли.

Позичене фото мені на довго не треба. Вже за день поверну назад. Я підійшов до шафи з книгами, багатотомники збірок законодавства, наказів і циркулярів. За ними звісно бронзову рамку не сховаєш. А от засунути її аж за шафу – не погана ідея. Спробував посунути шафу, щоб між нею і стіною утворилась щілина. Але нічого не вийшло.

Я присів біля шафи, чвіркнув запальничкою. І помітив на підлозі слід. Невелика подряпина опівкуглої форми. Так, ніби щось провернули неодноразово навколо своєї осі.

Піднявся та кинувся знову до книжок. Часу вивчати яка з них важіль не було, тому смикав всі підряд. Поки на одній шафа не клацнула. Справді злегка провертаючись.

Спитати мене навіщо я поліз в сейф до полковника – і сам  не скажу. Банальна хлопчача цікавість. Ніби мені мало було знахідок на один день. Але я вже стояв перед дверцятами сейфу, що ховався в стіні за шафою.

Медвежатником у Сліпого Вовки був Льоня Цвях. Хлопець був неговіркий, але я вмів спостерігати за його роботою. Не всі сейфи зламувались по місцю їх знаходження, набагато легше було прихопити невеличкий залізний ящик в безпечне місце, і вже там спокійно розколупати його. Та і переважно зламував Цвях не банківські ячейки, а знахідки, що залишились після війни.

Звичайні замки простіше всього було зірвати порохом, засипавши той в замкову шпарину. З кодовими замками Цвях вправлявся за допомогою долоні. Прикладав її до дверцят і слухав, як в нутрощах замка клацає.

Я теж приклав руку до сейфу полковника і покрутив циферблат. Шкіра відчула вібрацію, і справді під рукою щось клацнуло. А ще відчув холод, що йшов з нутрощів.

Крутив я ручку доволі довго. Хвилин двадцять не менше, увесь упрів. Лиш долоня наче свинцем налилась.

Проте моя впертість таки взяла гору над механізмом замка.  І сейф відкрився. Підозрюю, якби там був складніший замок, то я б і до ранку не впорався. Проте стандартний сейф полковника не містив ніяких цінностей, які б потребували підвищеного захисту.

В темних нутрощах лежав високий стовпчик особистих справ курсантів.

Я витягнув кілька наугад.  А потім мене розібрав азарт, і я вирішив знайти свою. Цікаво ж що на мене має директор.  Я навіть відсунув портьєру з вікна, щоб в кабінеті стало більше світла.

Проте мене чекало розчарування – моє справи не знайшлось. Зате за теками з документами я знайшов джерело неприродного холоду. Коробки з дев’ятиміліметровими унітарними патронами. На коробці ледве помітно світилась нанесена фосфором пентаграма.

Я відкрив її, не дуже довго роздумуючи, вийняв кілька набоїв, прикриваючи рукою спалах срібних зірок Давида, що захищали основу гільзи. Торкнуті просто б  не змогли взятись за набої. Їх би не підпустило.  У мене лише заніміли пальці. Поспіхом засунув патрони в кишеню, потягнув наступну коробку. Але в ній виявились сімимеліметрові набої під систему Маузер, яку не так давно успішно переробили наші винахідники.

Оскільки ані маузера, ані нагану, ані навіть Тульського-Токарєва у мене не було, мене ці патрони не цікавили ніяк.

Я повернув все як було. Замкнув сейф, і поправив портьєру. Після чого просто закинув фото рамку на шафу, пальці при цьому забруднились в пилюці, що свідчило про те, що прибиральниця на шафі наводить порядок не часто. От нехай іще пару днів потерпить і не прибирає.

Вийшовши з кабінету, я приладнав на місце паперову смужку.

І повернувся до казарми. Але заходити в середину не став. Спати так і не хотілось. З ранку буде розвалюватись від болю голова. Але я вперто сидів  і думав. Те, що моєї особистої справи немає серед інших свідчить, що хтось її забрав із сейфу раніше. А от чи це Ганс Робертович постарався, чи хтось інший, питання.

Вдосталь заморозивши сідниці на холодному бетонному ганку я все таки повернувся  в душну казарму.

- Що ти швендяєш? – сонно гримнув Жора.

- А що мені вдзюритись? – пошепки обурився я.

 Ліг. І спробував навіть заснути. Здавалось лише очі заплющив, як продзвенів дзвінок підйому. Як і очікувалось, голова у мене тріщала.

На зарядці кожен різкий рух викликав нові спалахи болю у скронях. Ледве дочекався її закінчення. Теплий солодкий чай за сніданком трішки полегшив мій стан. Швидко запхавши в себе хліб з маслом і кашу, я вийшов з училища. Неділю треба було використати з максимальною користю.

Для початку я не таячись пройшовся до окраїн, де в бараках мешкав Макс Брутто. На стук в двері вийшла його мати. Змарніле обличчя жінки осяяла усмішка. Тітка Саня була колись красивою. Проте тяжке життя стерло вроду з її обличчя. Губи постійно стиснуті, між брів дві зморшки, сиві пасма волосся ховаються під хусткою.

- Ой, Філ, давно не заходив, - тітка Саня поступилась, запрошуючи мене  в тісну кімнатку, де на панцирних ліжках ще спало її сімейство, по двоє в одному ліжку.

- Я не надовго, - відповів я. – Мені треба Макс.

- Філ, - замість Брутто прокинулась його сестра, Ліда. Над подушкою піднялось сонне обличчя, з ледь примруженими від сну очима і рожевими щічками. – Привіт.

- Привіт, - я зніяковів. Ліда завжди на мене так діяла. Як гаряче повітря на віск.

- Максима не відпущу нікуди, поки води не натаскає, - строго за моєю спиною сказала тітка Саня. -  У нас сьогодні прання.