Глава 5

- Треба витягнути ящик, - вирішив Брутто.

Вхопився за один з країв, я спробував допомогти. Ящик був просто не підйомний, ніби залитий чистим свинцем. Макса охопив азарт, він переліз через борт, подав мені з натугою коробку. Я ухопився, обдираючи пальці, і не втримав.

Ящик впав на бетонну підлогу, глухо брязнуло металом, ніби в ящику були цвяхи.

Звідкись узявся маленький ломик, яким Болт піддів кришку. Хруснуло дерево. І нерівному світлі запальнички ми схилились над знахідкою.

- Треба вшиватись. Звідси, - першим відмер Болт.

- Чекай, - я витягнув з щілини перший ліпший Парабелум. Зважив зброю в руці.

- Цілий кузов пістолетів, - Брутто зім’яв свій кашкет і ледве не всунув його в рота від нервів.

-  І вам не цікаво, хто пригнав ЗІСи в цей склад? – я перевів погляд з одного на інше збентежене обличчя.

- Німецькі, невраховані, - видав Болт. Його руки тремтіли. Він трішки подумав, і додав: - Без пентаграм. Контрабанда.

Я мовчав якусь мить. Відчував долонею гладкість руків’я,  баланс у пістолета і справді був чудовий, і тримався в руці він як влитий. Пахнув пістолет маслом. В училищі там доводилось вправлятись з ТТ, як з майбутньою табельною зброєю. Капітан Тонкий демонстрував свій нагородний наган, але з виробництва ці револьвери давно зняли, як застарілі. У полковника я бачив трофейний Парабелум. Проте  в руках тримав його вперше.

- Si vis pacem, para bellum..., - прошепотів я.

- Молишся? – нервово хмикнув Брутто.

- Хочеш миру, готуйся до війни, - я перевів салоган, і сильніше стиснув руків’я, випускати навіть незаряджений пістолет було так небажано. Я і не відпустив. Підняв руку, цілячись. Навів на ледь світліючи віконечко приціл. Відкинув  запобіжник, і звів ударник. На гачок натискати не став. А задумливо сказав. – Нам на балістиці розповідали, що Парабелум дуже дорогий у виробництві. Складність виготовлення і 778 окремих операцій.

- Давайте заберемо ящик, - не витримав Брутто. Мої слова лиш підстебнули його жадобу.

- Здурів? – рубонув повітря долонею Болт. Він до зброї навіть не торкнувся, дивився з певною огидою. – Я краще. Зніму генератор і карбюратор. Приладнаю кудись. Це на п’ять червонців. Потягне.

- Ні, - я сховав трофей в кишеню куртки. – Треба все повернути як було.

- Ми все одно не піднімемо ящик, - Макс зло штовхнув не підйомний короб ногою.

- Значить в куток затягнути, але не на виду ж кидати, ми і так тут наслідили, - я кивнув на уламки дошки.

- Злякався? – спитав розчаровано Макс. А от Болт був зі мною солідарний. Його вже не дуже цікавили нутрощі автомобіля.

- Брутто, ти тільки подумай. Хтось притягнув з міжміська три кузови боєприпасів, не впевнений, що там – я кивнув на інші автівки, - одні парабелуми. Думаю і кулемети знайдуться,  а може і репанки. Як думаєш, що зробить цей хтось з трьома пацанами, які недоречно сунули свої носи куди не слід?

- Так відмотай час, зроби все як було, - запропонував Макс.

- Це все одно що записку залишити – тут був Філ, - віра товариша в мою всесильність лестила. Але насправді я міг відмотати не більше ніж на три-чотири секунди, і після того мені хотілось здохнути. Дуже довго. Першого разу мене ловили біля рову, так я рвався за місто. Але звісно озвучувати всього цього я Брутто не став. – Давайте, взялись за ящик, і потягнули.

Ми відтягнули ящик в куток, потім прикрили назад брезентом кузов автомобіля. В світлі місяця з вікна вже відпала потреба в запальничці. Ми по мірі можливості прибрали за собою. І вилізли так само як і пролізли. Я ретельно обтрусився, приводячи до ладу цивільний одяг. Такого у мене на відміну від форми курсанта був лише один комплект, і то сорочка та куртка ставали малуватими в плечах.

Макс похнюпився. Його розчарування я поділяв. Тому йшли мовчки і про знахідку намагались не думати. Що мені Парабелум без патронів, якщо знову доведеться перед Сліпим викручуватись.

Проте як кажуть треба вирішувати проблеми по мірі надходження. Якщо не розберусь з тим, хто мене підставив, то проблеми з боргами відпадуть самі собою. Борги мерцям списують.

Ми вийшли до Міської аптеки, і з хлопцями розпрощались. Я дворами пробрався до училища, то тут то там натикаючись на лінивих собак, що непривітно погавкували в мій бік.

Заліз через вікно бібліотеки назад.

Залишалось лиш вибратись в коридор, і звідти перебратись в казарму. Час був не пізній, тож проблем бути не повинно.

Двері бібліотеки виявились замкнутими, але для мене це великою проблемою не було. Дістав складний ніж, витягнув з пазу тонку спицю, і за кільки секунд вже виходив в коридор.

В казармі спочатку завернув в душову. Облився ледь теплою вдою. Купатись звісно було краще в перших шеренгах, а не тоді коли всю воду випустять. Проте я до зручностей особливо не звик за своє життя, і холодною водою мене не відлякати. Змивши піт і бруд, я натягнув натільну сорочку, кальсони, і заходився прати штани. Шкріб по коричневій тканині милом з неприємним запахом.

Але думками був дуже далеко. Пентаграми заблокували мою регенерацію. До слова зараз вже не залишилось і сліду від важких кулаків полковника Тімірязєва. Значить це, що в мені залишилась частка потойбічного? При цій думці ставало страшно.

Я дуже хотів розібратись з своїм минулим. Хто мої батьки. Де вони, чи вижили під час обстрілу Києва? Та отримати заповітний квиток до столиці було непросто. Влада не випускає і не впускає в місто нікого просто так. Ми всі – полонені в осередках, затиснуті міжміським простором, і самому пробратись в Київ годі і сподіватись

Малим я часто дивився на потяг, уявляв як сідаю в броньований вагон, і їду в невідомі далі, туди де мене чекають батьки. Або як я зістрибую на дах вагону. Розпластуюсь там, і без всякого квитка виїжджаю з міста. Перший же побачений на власні очі прорив поставив жирний хрест на цих фантазіях. Зайцем я виїду за місто максимум на кілометр, і є куди кращі способи самогубства, ніж цей.