Глава 4

В їдальні було не людно. Більшість курсантів у вихідний день обідала або вдома, або в місті. У мене вибору не було, тому я став до вікна роздачі і отримав  від Любов Андріївни тарілку перлового супу, хліб і компот.

- А друге буде? – улесливо запитав у товстої і червонощокої, як і її Жора, кухарки.

- З’їли вже все, - не моргнувши оком збрехала повариха.

Хотілось крикнути. Що знаю я хто все тут з’їдає. І це зовсім не миші чи решта курсантів. Але промовчав.  І так за сьогодні отримав неприємностей вище даху.

Я швиденько висьорбав пересолений суп з слизькими дробинами перлової крупи. Підхопив кашкет і вийшов з їдальні геть. Холод карцеру здавалось в’ївся в кістки, і тільки на сонечку, що котилось до обрію я відчув себе нарешті краще.

З-за кущів бузку почулись знайомі глоси нерозлучної парочки – Жори і Густава. Бачитись з ними мені не хотілось категорично. Але не встиг я шмигнути за кущі, як ці двоє вигулькнули на стежині, і кинулись до мене.

- Філ, твою дивізію, - прошипів Густав, хапаючи мене за рукав. – Стій.

- Стій, - Жора прибіг слідком. Рум’яний, мордатий і самовпевнений. – Ти в карцері був? Що натворив?

-  А ми казали, що твої справи рано чи пізно вилізуть боком, - єхидно додав Густав.

- Сталось непорозуміння, - відповів я.

- Кажуть що Діна зникла, - Жора багатозначно подивився на мене світло-блакитними очима.

- І чому ж ти її не шукаєш? – я зневажливо обдивився здорованя.

- Там начальник міліції особисто справою зайнявся, кажуть що це справа комісаріата особливого призначеня, - видав свою обізнаність Густав, чия мати працювала телефоністкою.

- Ну то до мене які пред’яви? – я скинув з свого плеча чіпкі пальці однокурсника.

- Дивись мені, - пихато зауважив Жора.

Я пройшов повз парочки. З цієї розмови я зрозумів дві речі. – мене і зникнення п’ятірки Жора не пов’язав, і друге – справа зникнення Діни справді пов’язана з торкнутими.

Повірити, що хтось задіяв торкнутого, аби підставити Філа Сокола я не міг. Не настільки про себе я високої думки. Щоб знищити мене достатньо стукнути в темній підворотні кастетом чи пирхнути пером під ребра. А значить мене пустили в розхід, як гарматне м’ясо, щоб вплинути на полковника.

По здоровому глузду треба було триматися від цієї справи якнайдалі. Але я не міг. Хто знає в чім завтра мене звинуватять?

Проте починати слідство прямо зараз я теж не міг. Треба було бігти на зустріч з Брутто.

Після того, як мене вчора затримали біля складів Макс лише впевнився в тому, що треба той склад обчистити.  Сам напарник вислизнув через інший хід.

Тепер через нього планувалось приникнути в склад.

- ЗІСи, - ділився побаченими знахідкою Брутто. – Там є що скрутити. І головне судячи по шару пилу до машини давно ніхто не заходив.

Сам не знаю, чому погодився на цю авантюру. Напевно тому, що сильно хотілось розрахуватись із Сліпим Вовкою. Його погрози вже поперек горла стояли. А Сліпий не та людина, що про борг забуде. Під ним шпани ходе чимало. Йому одному пройдисвіту, нехай і курсанту міліцейського училища, пробачати борг не з руки.

Цього разу йти через КПП я не наважився. Пройшов у бібліотеку, взяв пару книг з кримінального права, по якому у мене державний іспит не за горами, і усівся в закутку біля вікна, чекати поки Євдокія Іванівна, наша бібліотекарка піде до конторки. Жінка щось зосереджено переписувала в картку. Вікно бібліотеки виходило на вулицю. Вибратись було не складно. Я обережно підпер вікно, щоб воно не здавалось відчиненим, і дременув вже знайомим маршрутом від училища геть.

З Брутто зустрілись біля універмагу. Вирішили йти до складів околицями.

Поруч з Максом топтався Болт. Малий, менший мене пацан, підперезаний тонким ланцюгом, з чорними від мазути руками.

Він похмуро привітався зі мною.

- Знов у майстерні крутив? – запитав я у хлопця.

- Бі-ем-дабл-ю, германський, привезли, висмикнули його з-за міста, - похвалився товариш короткими словами. Його манера говорити по одному слову колись мене дратувала.

- І що?

- Алхіміки сказали чистий, перебирав, - не дивлячись на свій вік і худобу Болт був буквально генієм в механіці. Не дарма ж на ньому трималась батьківська майстерня. Сам Олег Петрович, батько Болта, втратив ноги. І пересувався на власноруч зробленому самохідному візку.   

- Тихо ви, - буркнув Макс.

І ми справді замовкли. На місто спускалися густі тіні, вечір вступав в свої права.  Я міцніше стиснув в кишені ніж. Такий собі захист. Сам не розумію чому саме в момент, коли сідає сонце я відчуваю себе не дуже гарно. Як риба викинута на берег.

Коротка мить слабкості минулась.

Ми з хлопцями дістались складів ледве не околицями міста. Тут не було все відбудовано, як в центрі. Виднілись глибокі ритвини від мін і фугасів. Стояли спалені і розбомблені будинки.

Далі місто оперізувала колючим дротом і ровом лінія захисту. Не для того, щоб жителі не могли втекти. А для того, щоб в Олександрію не проникли сутності з пекла.

Але так далеко ми з хлопцями забиратись не стали. Брутто віддер як-не-як приладнану дошку паркану і вказав на прохід між складами.

Першим пірнув в лаз я. Сторож сидів з іншого боку, і навряд чи чув як ми скотились по пригірку з вугільного шлаку, і шмигнули за чергову будівлю.

- Тут, - показав на цегляний бік Брутто.

Я прикинув, де чекав на нього вчора, і розмір складу мене здивував.

Але нічого не кажучи, ми подерлись з Болтом за Максом до віконечка, розбитого загодя. Пірнули в темряву складу, де пахло машинним маслом і ще чимось. Так пахнуть нові автомобілі. Так я уявляв їх запах.

Ми підійшли до трьох залізних звірів. Тьмяно виблиснули в світлі запальнички решітки радіаторів. Болт навіть в темряві знав, що шукати. Ми ж з Брутто стояли на стрьомі.

Мене особисто зацікавив кузов одного з автомобілів. Накритий брезентом, він буквально манив до себе.