Глава 3

В п’ятницю паровоз не приходив.  Але я все одно стирчав від нудьги на вокзалі. Навіть спробував обіграти Франца, без верхових це було не важко. Франц совав наперстки, і як би він не крутив пальцями, я завжди знаходив кульку. А один раз навіть підкинув кидалі свою.

От з Максимом, що завжди відволікав увагу лохів ми і змовились про справу. Макс був в шайці Сліпого одним із нормальних хлопців. Просто здібностей у нього як таких не було, щоб заробляти чимось іншим, а мати сама не тягнула ні навчання ні прожиття Макса і трьох його сестер.

- Постоїш на стрьомі? – сіпнувши мене за рукав спитав Максим.

Ми відійшли до тумби з оголошеннями, де ще не було яскравої афіші про театр.

- А подробиці? – я не поспішав сунути голову в петлю і погоджуватись. І грати собою  в темну не дозволяв нікому з товаришів. А постояти могли запропонувати і на пограбуванні банку. Жартую.

- Склад один перевірити хочу, -  зізнався Макс. Покрутив в руках здоровий для його голови кашкет, з замусоленим козирком. Великими у Макса біли тільки руки. Справжні лопати. При худому тілі вони привертали увагу. – Ти не парся, нічого там не візьму, лише подивлюсь, чи є сенс туди пірнути вночі. Але все одно, перестрахуватись треба.

В його проханні я не бачив нічого поганого. Макс, на прізвисько Брутто, часто крав потроху те що погано лежить. І не думаю що відро вугілля чи списаний мотор будуть великою втратою для суспільства.

Тож о п’ятій годині я стояв в холодку посіченої снарядом яблуні і лускав насіння. Дивився на сонних котів, що спали виставивши пуза на сонечко. І просто вдавав, що мені нічого робити. Патруль вивернув з-за рогу, і я гучно засвистів, роблячи вигляд, що просто хочу налякати котів.

Ефект мій сигнал мав абсолютно не передбачуваний. Замість того, щоб пройти повз, міліціонер витягнув службовий свисток і теж свиснув.  А потім вхопив мене за комір, та я і не думав тікати.

- Це ще що за хуліганство? – запитав вусатий дядько, з такими здоровими плямами поту під пахвами, що здавалось вилив на себе по кухлю води.

- Так гляньте як розбіглись, - я вдав дурника, вказуючи на кота.

Поки товстий лягавий мене тримав, інший побіг до складу.

- Документи, - гримнув міліціонер, я щиро сподівався що Брутто вже вшився з місця злочину. І сенсу тягнути час не бачив. Поплескав себе по кишенях. І розвів руками.

- В гімнастерці залишив, - винувато похнюпився. Та мій маневр не провів міліціонера.

- У відділку розберемось, - сказав він, обдаючи мене цибулевим духом.

Всю цю історію я переповів в трьох словах полковнику Тімірязєву. Про Макса і склад промовчав.

 Директор училища заспокоївся лиш частково. Подивився на чоловіка в шкіряному плащі.

- Ганс Робертович, - звернувся до присутнього, і я насторожився. Ганс Робертович це ще гірше, ніж директор училища. Бо в нашому місті був лише один такий. – Зателефонуйте підлеглим, уточніть інформацію. А я цього поки в карцер.

Начальник міліції міста кивнув.

- Сподіваюсь, карцер торкнутого утримає? – уточнив він. А я подивувався, що у німця не було жодного акценту.

- Наш карцер і піднятого витримає, - запевнив полковник. І потягнув мене на вихід.

Я крокував, тамуючи біль в ребрах. Заживе. Он відбита при стрибку з другого поверху нога вже і не болить. На мені все заживає як на собаці.

- Сьогодні де був? – уточнив директор, коли ми опинились в коридорі.

- В бібліотеці зранку, - там я переховувався від Жори і Густава. – Потім на вокзал ходив, на паровоз дивитись.

- Ми все перевіримо, - пообіцяв полковник, блимаючи майже білими очима.

- Можете все ж сказати, чому саме я підозрюваний, товаришу полковник? Через плітки, що розпускають про мене?

- Ні, Сокіл. Дочка написала, що вчора о п’ятій зустріла тебе, і ви цілий вечір гуляли містом, - спустився до пояснень полковник, і вштовхнув мене в тісну холодну кімнату без вікон.

Стіни карцеру розцяцьковували пентаграми. Повітря було сухим і холодним, ніби серед літа в морозний зимовий день закинули. Підлога теж була вкрита захисними символами. Жодна з сутностей, що пробивалась з розломів не прорвалась би крізь цей суцільний захист.

Я сів на підлогу, склав руки на коліна і замислився.

Вчора хтось підійшов до Діни Тімірязєвої і представився мною. З урахуванням того, що мене, тобто Філа Сокола вона все ж знала, це був не просто якийсь жартівник. Це був той, хто міг набути моєї подоби. Той, хто чув плітки, поширені Жорою, і зробив неправильні висновки. І це наштовхувало на чергову думку. Або мене хотіли підставити, або насолити полковнику Тімірязєву, а я виявився просто зручним інструментом.

Ні один ні інший розклад мені не подобався.

Я повернувся думками до того, хто міг прикинутись мною.

В нашому світі за останні роки змінилось чимало. Казки ожили. За межами міст можна наштовхнутись і на будинок баби-яги, що розгулює вздовж річок в пошуках жертви, і на гусей-лебедів, що з неба вишукують свіже м’ясце.

Пересування між містами перетворилось в небезпечну гру зі смертю.

А в самих містах іноді трапляються прориви з пекла.

Кажуть, виною всьому війна. Після того, як трапився катаклізм, люди опинились заперті в містах, де велись бойові дії. Так можна пояснити присутність німців в наших містах. Були ті, хто ризикував повернутись в Германію, але кажуть, що ця справа закінчилася успіхом лише в одиниць. Більшість же або згинули в міжміському просторі. Або повернулись в міста торкнутими чи піднятими.

І хто б не взяв мою личину, щоб зманити дочку полковника, без пекельного впливу явно не обійшлось.

- Курсант Сокіл, на вихід, - клацнув металом засув карцеру, на мить розпався візерунок пентаграми на дверях, впускаючи в холодне повітря карцеру літнє тепло.

Я зрозумів, що встати не виходить. А побите тіло не зцілилось ані на грам. Пентаграми блокували не лише породження пекла. Але і мою здатність регенерувати. Це бентежило.