Глава 2

Поправив кашкет я миттю, підхопився, слідуючи як за дороговказом за витягнутими шиями і здивованими поглядами людей. Люди збурились, озвались тривожним гомоном,  на події що розгортались на сходах.

Я теж прослизнув між людей, як рибка, чому не мало допомагала моя худоба. Але далі цілого ланцюгу міліціонерів пролізти не вдалось все одно. Сині мундири відтіснили натовп від вивернутих плит граніту, що розлетілись вщент від вибуху. Вокзал встояв, йому то що. А от площа перед вокзалом, лиш недавно відбудована після артобстрілів дещо постраждала.

- Торкнутий, ворог народу, - линув шепіт між людьми. Це змусило мене з подвоєною цікавістю витягнути шию, намагаючись роздивитись що відбувається. Проте малий зріст тут зіграв погану службу.

Нічого я так і не побачив, окрім вороного автомобіля, навколо якого купчились сині мундири.

- Розійдіться, - гаркнув із гучномовців міліцянт.

За мить йому допоміг і гудок паровозу, що відтягнув увагу роззяв. Хтось ринув назад до перону. Інші люди під натиском правоохоронців мусили відступити. А потім і розійтись.

Я окинув поглядом площу, але і Сліпого і Франца вже і слід вихолонув.

Залишилась тільки розтрощена плита граніту і стійкий запах пороху та страху – суміш для міста не нова. Ще років десять тому тут тільки таким і пахло. А ще кров’ю і чужими сльозами.

Чорний ГАЗ-М1 від’їхав з площі, везучи ворога народу.

Подивившись йому в слід, пішов з площі я . В кишені дренчало трішки більше рубля, але настрій блукати містом пропав. Стиснув невідомо від чого кишеньковий складний ніж, відчуваючи себе впевненіше з ним. Думки про древнє зо, що лиш торкнулось своєю тінню сьогодні місто не залишали голову.

Я неквапливо йшов до училища, намагаючись пригадати все, що знав про торкнутих. Нас, майбутніх міліціонерів вчили всьому. А особливо тому, що стосується торкнутих.

В сорок першому році, коли на ці землі прийшла друга світова війна сталось щось, що змінило світ назавжди. Сталось те, що змусило обидва табори об’єднатись в протистоянні злу, а старі казки ожили.

Час ніби застиг, потім побіг іншим руслом, і в проломах, що виникли на місці артобстрілів стали з’являтись торкнуті. Ті, чиїх душ торкнулась темрява. Не живі але і не мертві. Одержимі.

Я дійшов до КПП, кивнув черговому, щоб відмітив моє повернення. І пройшов на територію училища. На лавці сиділи троє курсантів з книгами. Хтось, на відміну від мене готувався до іспитів.

- Що нового? – відриваючись від конспекту запитав Юрко.

- Бачив як торкнутого брали, - відповів я. Очікувано посипались питання, від чого я почувся на мить в центрі уваги. Але почувши, що я  в натовпі нічого толком не роздивився, хлопці втратили до мене цікавість.

- Може то не торкнутий, а анархіст, - на мене подивились з насмішкою всі троє.

Я знизав плечима. Насправді і сам знати не міг, хто підірвав гранату перед вокзалом.

- Завтра в газеті прочитаємо, - розсудив Юрко.

- Або не прочитаємо, - багатозначно додав я. Про торкнутих не писали.

Я пішов далі до корпусу гуртожитку, що ось уже чотири роки заміняв мені домівку. Власної я не мав. Мене евакуювали з Києва, і назад я квиток так і не отримав. Залишився при училищі. Хоча особливого дару в мені наче і не знайшли.

- Сокіл, - мене перехопили за руку. Я здригнувся, готуючись дати відсіч. Але виявилось, що це не місцеві задираки, а викладач балістики і трасології Лаврентій Омелянович Тонкий. Відставний капітан. – В кабінет до директора, хутко, - чітким, командним голосом наказав капітан.

Я приготувався все заперечувати. Втягнув голову в плечі, неохоче стягуючи кашкет, і рушив в кабінет. Не скажу, що у полковника я бував часто. Але  не рідко теж. В основному вдавалось викручуватись.

Полковник Тімірязєв був корінним жителем Олександрії. Пройшов війну і осів з родиною виховуючи майбутніх міліціонерів.

- Курсант Сокіл прибув, - я витягнувся в струнку. Поруч з директором стояв чоловік в чорному плащі і капелюсі, його обличчя було не роздивитись. Але і так від потужного тіла віяло загрозою. Я супроти бугая у синій формі був як букашка. Та лякав не він.

- Вільно, - погляд сірих, майже безколірних очей пришпилив мене як метелика до місця. Полковник злився і нервував. – Руки вперед і без жартиків.

- Що відбувається? – кволо запитав я.

Але директор не відповів, на моїх руках міліціонер у формі клацнув кайданами і почав спокійно обшукувати кишені. Зсипав на стіл дріб’язок, вияв складний ніж.

Іноді краще не сперечатись. Я так і поводився. Стояв спокійно, чекаючи пояснень чи звинувачень. Першим не витримав полковник.

- Де моя донька, поганцю? – гаркнув він встаючи з-за столу.

Я розгубився.

- Щось з Діною?

- Навіть не смій її ім’я промовляти, - в моє обличчя полетів стиснутий кулак. Я ухилися на рефлексах, чим лиш дужче розізлив керівника. Другою рукою він провів аперкот, змушуючи мене зігнутись від болю і не хватки кисню. – Де вона?

- Забрати його? – запитав невідомий міліціонер.

І в його очах я бачив не стільки загрозу, стільки страх за те, що допит закінчиться побиттям, після чого підозрюваний вже не зможе давати відповіді.

- Я хочу почути, куди він подів мою дівчинку, - прогарчав полковник, і знову замахнувся.

- Стійте, - я вистав перед собою руки. – Я не знаю про що ви. Скажіть же хоч щось.

- Діна Тімірязєва зникла сьогодні ранці, - пояснив міліціонер. – Ви підозрюєтесь в любовному зв’язку з нею.

- Що? – у мене від образи і подиву аж очі на лоб полізли.

- Не розумію, що вона знайшла в такому як ти, - брикаючи слиною прошипів полковник. – НУ, де ти її подів?

- Я не спілкуюсь з нею, - з великим зусиллям опановуючи себе, сказав я.

- Я бачив її щоденник, - гаркнув полковник. Мені стало погано і смішно одночасно.

Скориставшись заминкою Тімірязєв дав мені ляща. Так, що я не встояв н ногах і звалився на м’який червоний килим, витертий місцями ногами курсантів. Погляд зачепився на ці нерівності, відганяючи зірочки перед очима.