Глава 1

Політ був не довгим, але болючим. Я зірвався з висоти другого поверху, пальці безсило ухопили за повітря, над головою почулось хихотіння товаришів. І я приземлився на п’яту точку і прямо в клумбу. Троянди, що там росли не забулись мені нагадати про свої гострі колючки.

Я зашипів, підводячись.

- Живий, Сокіл? – крикнув з вікна Жора. Його круглі, немов два яблука, щоки розтягнула посмішка. – Що ж ти крила не розправив?

- Так треба головою об землю стукнутись, - відповів Густав. – А він дупою.

І обоє розсміялись ще дужче. Від чого було тільки образливіше.

Але через секунду Жора став дуже серйозним.

-  І запам’ятай, щоб не було навіть погляду в бік Діни, ясно?

- Та здалась вона мені, - я відігнав від себе усміхнений образ директорської доньки.

- Ага не про вас наче співають тілі-тілі-тісто.

- Це все брехня. – кричав уже в порожнє вікно.

Ну чому мені ніхто не вірить, що між мною і Діною ніколи нічого не було? Та я говорив з нею лише двічі, один раз на лінійці, коли вона вручала квіти і послизнулась. А  я її підтримав від падіння, і другий в місті, біля кафе.

Сяюча дівчинка в світло-лимонній сукні, з двома косами, в яких заплутались сині стрічки. Ми зіштовхнулись, коли  я тікав від Сліпого Вовки, я ледве не збив дівчину з ніг, пригальмував. І заробив по горбу від Сліпого ціпком. Але не показав виду як мені боляче. Перед Діною було соромно.

Там то нас і помітив Густав. І наплів курсантам з три короби. А тепер Жора вирішив, що він ревнує.

Я обтрусився, виліз з клумби, і з цікавістю поглянув на затиснутий кулак. В ньому блимнула зіжмакана зелена п’ятірка, яку я висмикнув в останню мить із Жориної кишені. З такими багатствами можна було б і в місто вибратись.

Я осмикнув сорочку, потім ретельно заправив її в штани, з штанів прибрав всі травинки. Підібрав з землі загублений кашкет, і натягнув його на лоба по нижче. І спокійно, намагаючись не надто припадати на відбиту ногу, рушив з території училища геть. Головне вийти, поки Жора кишені не перевірив.

Вони з Густавом як два кліщі, як вчепляться свого не випустять.

КПП минув без пригод, а звідти зірвався на біг, пробіг вздовж парадного входу в житловий будинок, пірнув в арку входу в двори, рвонув до розвішаних на мотузці простирадлів і підодіяльників, за ними столи сарайчики місцевих жителів, я шугонув в знайомий лаз між ними. Протиснувся і лише з іншого боку видихнув. Ні за що не здогадаються, куди я пішов. Вже спокійніше покрокував натоптаною стежиною за сарайчиками, переліз невисокий парканчик між дворами, кивнув бабці, що сиділа на лавці і водила паличкою по куряві під ногами. Та навіть голову на кроки не здійняла, лиш ворушила надтріснутими губами щось своє.

Скільки тут ходжу. Шептуха завжди сидить на лавці, і вимальовує ціпком дуги. Кажуть, війна забрала трьох її дітей, і відтоді вона з ними розмовляє. Але оскільки з Наркому до неї ще не прийшли, то значить бабка просто не сповна розуму.

Я вийшов з арки двору на вулицю, де кипіло життя. Котились легковики і вантажівки по проспекту Волі, люди поспішали в справах,  і чим ближче до вокзалу, тим цікавіше. Носяться з валізами і авоськами, ті кому пощастило отримати квиток. Снують рознощики газет і місіонери. Поглядають на все постові. Стоять купками перекупники  в надії продати нехитрий товар – насіння, тютюн, сушену рибу і пиріжки.

Дошка оголошень рябіла написаними від руки оголошеннями і одинокою афішею. Гастролі в нашому місті велика рідкість. Я пригальмував біля диковинки. Театр імені Попова обіцяв вже завтра виставу Форсування Дніпра. Мало бути цікаво. Я трішки простовбичив біля тумби з оголошеннями, але сонце припікало, а більше нічого цікавого я там не вичитав.

Я купив пиріжок з повидлом, розміняв п’ятірку, і підійшов до автомату з газованою водою. Кинув двадцять п’ять копійок в прорізь, з насолодою випив шипучу рідину. І  лише після цього рушив далі.

У самих сходів сидів в куряві Сліпий. Біля його ніг лежав кашкет з дрібними монетками.

Метрів за п’ять від Сліпого Вовки розмістився з своїми наперстками Франц, але йому було не до нас. Біля Франца стояло три чоловіка з валізами, і азартно сперечались під яким наперстком бусинка.

- На, борг, - я простягнув сліпому три рублі.

- Філ? – Сліпий усміхнувся, демонструючи відсутність передніх зубів, і перемацав зіжмакані рублі. Бачив він не гірше мене.  – Ми домовлялись на червонець. А не троячку.

- Шукаю. Шукаю, - відповів я. Волоцюга недобре примружив очі. Але я не боявся. Бити не буде.

- До завтра, Сокіл, - нагадав Сліпий. – Бо мені твої ігри набридли. Або завтра принесеш борг, увесь, або голову відіб’ю.

- Побачимо, - розпливчато сказав я.

І пройшов в середину вокзалу. На самому вході зіштовхнувся з пацаном років п’ятнадцяти, спритно перехопив його брудні пальці біля своєї кишені.

- Дивись як би без пальців не залишився, - прошепотів йому.

- Філ, та я жартую, - Добриня нещиро усміхнувся, і висмикнув свою кисть з мого захвату.

Я вибіг сходами на другий поверх. Став біля великого вікна, дістав пиріжок, і витріщився на колії. З густої імли вирвались довгі щупальця пару, які за мить оформились в продовгуватий ніс паровозу. Почувся пронизливий гудок, чорна громада вкотилась на рельси, збавляючи хід.     

Для мене все перестало існувати. Я просто дивився як гальмує чорний потяг, в клубах пару і диму, як відчиняються дверцята вагонів, всього трьох, пропилених і подекуди побитих, з вмятинами та слідами пострілів на товстій обшивці. З вагонів виходять люди, бліді, спітнілі, тремтячими ногами вони ступають на перон. Як обіймають їх зустрічаючі. А деяких і не обнімають. Купка людей трималась осторонь, огидливо озираючись навколо. 

У вагони заходили щасливці, яких випустили.

Когось супроводжували рідні. Хтось заходив в вагон сам. Якась жінка витирала хусточкою сльози, що градом котились по щоках. І не зрозуміло було, чи раділа за чоловіка, який вже ховався в нутрощах вагону, чи заздрила йому. Чи боялась, що він вже не повернеться.