Комірчина

Комірчина

Прибирання – це діалог із простором. Все, чого ти позбавляєшся, відповідає на запитання: «Хто ти нині є ?»

( ChatGPT, штучний інтелект, OpenAI ).

            Він хотів убити мене. Це було очевидно, інакше в будь-якому іншому випадку він не став би натягувати на голову чорну панчоху з дірками для очей і проникати у задні двері до моєї вітальні. На ногах у нього були стерті до дірок сині кросівки, а в руці – пістолет. Не скажу, якої марки, я на цьому не розуміюся. Але факт залишався фактом – він прийшов убити мене в моєму власному домі.

            Гадаю, в цьому акті людської жорстокості не було жодного божого промислу. Бо якби Бог хотів, щоб я померла, мене збила б машина. Або Він дозволив би мені вдавитися китайською локшиною. Чом би й ні? Якби таке сталося в маленькому ресторанчику за рогом, цю подію обговорювали б ще тиждень. Але, впевнена, у Бога на мене зовсім інші плани. І вбивство, яке готувалося, було аж ніяк не Його ідеєю.

            Але повернемося до зловмисника, який на власний розсуд обрав цей будинок і мене своєю жертвою. І якби мені випала така можливість, я запитала б його: «Чому я?». Бо в радіусі милі звідси знайдеться не менше півсотні людей, які заслуговують на смерть набагато більше. Мене ж можна схарактеризувати фразою «вона й мухи не скривдить». Просто тому, що так і є.

            Звісно, іноді й я грішила. Трава на газоні перед моїм будинком могла бути на дюйм вищою, ніж на сусідських . У чиїхось очах це вже могло бути достатнім приводом, щоб пустити мені кулю в лоб. Я могла не привітатися з кимось на вулиці. Не побажати доброго ранку. Хіба мало? Моя розтягнута футболка, надто товсті стегна, щільно упаковані в пісочного кольору шорти, і пачка крабових чіпсів у руках могли стати причиною невдоволення багатьох, хто пропагандував здоровий спосіб життя. Я б сама пристрелила себе за один тільки блаженний вираз на щокастій мармизі в той час, як добре просмажена картопляна скибочка тане на моєму язиці. І все це на їхніх очах – на очах моїх сусідів. Але от біда: у людині, що вломилася в мій дім, я не впізнавала нікого, хто жив би праворуч, ліворуч або навпроти. Нікого, хто за рогом насолоджувався поїданням запеченої броколі.

            Цей чоловік – мій убивця – був страшенно худим. Просто шкіра й кістки. Настільки худим, що зголоднілі вуличні собаки, напевно, дивилися на нього з надією на те, що ці схожі на ходулі ноги одного разу перечепляться через відро для сміття, переломляться, і вся надбудова впаде туди купою спокусливих маслаків.

            Він мав погану координацію. Рухався зовсім не безшумно. Зачіпав предмети, щось рушив на своєму шляху і приглушено лаявся через нещільну тканину капронової панчохи. Він не обережничав, що дивно для людини, яка хотіла б залишитися непоміченою до тієї самої миті як… ну, ви розумієте. І якби цього дня я вирішила прийняти душ, шум води заглушив би його ведмежу ходу.

            Але була неділя, вихідний, і я вирішила прийняти ванну.

            Я набрала рівно  третину від загального об’єму та закрутила крани. З досвіду цього мало вистачити, оскільки дві третини, що залишилися, я збиралася заповнити собою. І навіть у цьому випадку мої великі лікті звисали б за край, а коліна стирчали над водою.

            Саме так я й розташувалася. З волоссям, акуратно забраним під шапочку для душу. Хоча остання годилася і для ванни.

            У хаті було тихо. Вода не скапувала з крана, малюючи правильні кола на поверхні, бо малювати їй не було на чому. Мене було набагато більше, ніж цілющої вологи, і моя плоть являла собою не найпридатніше полотно. Я заплющила очі, розслабилася, прогнала з голови якщо не всі думки разом, то точно найдокучливіші. То була медитація. Нірвана. Раювання. Дещо давно омріяне і, нарешті, досягнуте шляхом повного зречення. І тої ж миті… у цей сакральний момент… я раптом виразно почула знайомий скрегіт.

            Це міг бути лише він. Журнальний столик. Досить важкий, аби  під час перетягування міг самостійно висловлювати невдоволення протяжним вереском. Таким, від якого судомило щелепи.

            Щось брязнуло. Щось упало.

            Ні, щось було скинуте навмисно, розтоптане і перетворене на купу скалок. Якась моя річ. Щось, що я зберігала так дбайливо, ніби воно було сімейною реліквією.

            Втім це і могла бути сімейна реліквія. Якась штуковина, що дісталася у спадок від батьків, а їм – від їхніх предків, і так по низхідній до австралопітеків.        Картина, дзеркало, одна з безлічі фотографій, що висять на стіні, китайська ваза епохи Цінь (так мені, принаймні, сказали), куплена на барахолці за безцінь. Порцелянова статуетка, яка мені ніколи не подобалася, але викинути яку я так і не спромоглася, бо то був ПОДАРУНОК. Зізнаюся, у глибині душі я навіть сподівалася, що то саме вона. Просто на випадок, якщо мені доведеться виправдовуватися перед дарувальником: «Пам'ятаєш, я казала тобі, що мене хотіли пограбувати? Тої неділі? Так от, цей виродок розбив її! Розумію, я мала захищати її ціною власного життя. Але що я могла вдіяти? Мене ж убили...»

            О, так, я відволіклася від головного.

            Отже, він прийшов мене вбити. Пограбувати та вбити. Або вбити, а потім пограбувати. На мою думку, немає жодної різниці. Головне те, що я нарешті встановила мету його візиту. Людина в масці скидала мої речі не просто так. Вона трощила їх, бо вони не становили жодної матеріальної цінності. І саме їхня дешевизна викликала в неї роздратування. Злочинець точно шукав щось, що можна вигідно продати, інакше вся ця витівка зі зломом, проникненням у чуже житло та вбивством не принесла б дивідендів, а лише наслідки. Неприємні наслідки.

            Саме такий висновок я зробила, потихеньку вибираючись з ванної (хоча з моїми габаритами це не так просто), загортаючись у рушник і навшпиньки пробираючись коридором.