Вірю–Не вірю

Очевидно, що сприйняття вхідної інформації можна узагальнено розділити на кілька рівнів за «пропускною здатністю мозку» або за глибиною фільтрації. Виділю лише три рівні:

- некритичне сприйняття всієї інформації як істинної,

- критичне сприйняття всього потоку з поділом його на істинну та хибну інформацію в результаті індивідуального «просіювання» через власний критичний фільтр,

- повне відторгнення всього потоку через негативне апріорне ставлення до її джерела.

Тобто у першому випадку інформація пройшла до свідомості вся, у другому частково, а у третьому вся відкинута. Це три рівні фільтрації при узагальненому розгляді.

Від чого така пропускна здатність залежить? Зокрема від ступеня довіри до джерела, від емоційного ставлення до нього. Чинників, які впливають на цю здатність загалом багато, згадаємо попередню главу. Але найважливіші з них розглянемо тут вже більш детально.

Тож, по-перше, поговоримо про довіру. Довіра слухача до джерела інформації базується на емоційному ставленні до нього та на аналізі істинності. Почну з розгляду принципу сприйняття Вірю-Не вірю. Для цього спробую описати, з яких вражень та на яких стадіях спілкування формується довіра.

Слід зазначити, що перевірка інформації на достовірність працює часто із певною інерцією. Тобто ми спочатку, протягом певного часу, перевіряємо джерело інформації (телеканал, газету, сайт, автора, співрозмовника) на достовірність висловлювань чи повідомлень, робимо його оцінку. Якщо джерело досить довго нас задовольняє за достовірністю, то згодом ми перестаємо його перевіряти. Виникає довгостроковий ефект Вірю. Спостерігаємо явище певної інертності вражень.

Якщо ж джерело досить довго надавало явно хибну інформацію, то ми не повіримо йому, навіть якщо воно скаже, що двічі по два дорівнює чотирьом. Будемо додатково та прискіпливо перевіряти повідомлення з цієї адреси або просто відкинемо інформацію до «кошика зі сміттям» з умовною позначкою «хибна». Тобто йдеться про властивість фільтрувати інформацію на підставі результатів попереднього спілкування та досвіду, за інерцією або за звичкою.

Та ці міркування стосуються способу апостеріорі, тобто вже після отримання досвіду. А чи існують ознаки довіри апріорі, тобто ще не читаючи, не дивлячись, не слухаючи, а лише за найпершим враженням. Для мене так, існують. Я часто визначаю своє ставлення до джерела спочатку за його зовнішністю (одяг, зачіска, манера говорити, аксесуари тощо), а вже потім прискіпливо слухаю. Правильніше було б висловитись, намагаюсь визначати, бо часто помиляюсь та роблю невірні перші висновки. Назву їх враженнями перших секунд або перших хвилин. У них підсвідомо вмикається весь попередній життєвий досвід, інтуїтивно та асоціативно. Помилився? Ну, що ж… таке життя. Адже інтуїція знаходиться десь у глибині підсвідомості, це неконтрольовані когнітивні процеси… Частіше це просто нечіткі відчуття.

Мої особисті «налаштування» апріорі

Ризикну описати власні враження від людей, які відчуваю протягом перших секунд спілкування (хоч безпосередньо, хоч через ЗМІ). Наголошую, що це мої особисті «налаштування», нікому їх не нав’язую. Я, наприклад, схильний дослухатися до старшої від себе людини в окулярах, яка говорить, дивлячись в об’єктив або мені в очі. Молодик з «ірокезом» на голові та з поглядом, що стрибає, не викличе у мене довіри. Щодо тональності промови: впевнений та спокійний голос з рівномірними наголосами – слухаю, крик – ні.

Повчальний тон? Може бути. Але без перебільшення, бо краще все ж таки тон оповідальний. Якщо я Вас – шановний лекторе чи співрозмовнику – вже певним чином слухаю, то значить, що я погодився приймати від Вас навчання. Тож вчіть, а не повчайте, хоча різниця може бути не дуже й помітна.

Категоричність висловлювань, яку чути з перших хвилин спілкування – насторожує, бо це ознака нерозумності. Невпевнене «блеяння» та «мекання» дратує, не можу витримати довго, перемикаю канал. Це для мене як скалка, що встромилась у палець – маленька, але набридлива. Моя думка щодо цього така – якщо вже ти взяв до рук мікрофон, будь добрий промовляти завчасно обмірковані речі, а не видумувати їх «на ходу».

Темп мови для мене важливий сам по собі, бо часто налаштовуюсь не тільки отримати від чужого виступу певну інформацію як таку, але й отримати її з задоволенням від прослуховування з гармонійною подачею. Культура мови для мене важлива, і саме відчуття від неї на початку спілкування «дає добро» на подальше прослуховування або будить критичного «сторожа», який змушує перемикати канал.

Дуже шаную, коли інформацію надають структуровано. Тобто в цьому випадку я одразу відчуваю, що вона йде за певною послідовністю та логікою, «тече тихим струмочком», рівно й без вирів – підготовлено! Думка не «стрибає» з одного на інше, джерело володіє матеріалом. Так легше сприймати найскладніші теми.

На останок висловлю власне порівняння гармонійної подачі інформації з музичним твором, адже музика також є інформацією, яка подається у найбільш гармонійній звуковій формі. Наукова лекція або проста розмова також може мати свої «акорди» та «поліфонію», співзвучність елементів, яку приємно слухати.

Якщо після таких міркувань щодо довіри у спілкуванні стало ясніше, то можна переходити до «приємного» та «зрозумілого» у наступній главі.