Самокритика

То як все ж таки мислить нерозумна людина? Ну, та… якась інша… Адже мова в цьому випадку йде не про моїх читачів, ясна річ… це про якихось інших людей.

А нерозумна людина мислить без усвідомлення Формули. Не знає її! Мислення такої людини сповільнене чи прискорене, але саме хаотичне, результати його непередбачувані. З інформаційного «мотлоху на горищі» без порядку витягуються елементи та закидаються в процесор, обробляються довільним чином за випадковими програмами. Розумова дисципліна відсутня. І в цьому випадку швидкість обробки «мотлоху» вже не є важливою. Навіщо ж, постає питання, поспішати з апріорі неправильним рішенням? Тут наш Учень відчуває свободу і дуже задоволений собою. Вчитель розгублено опускає руки.

Найголовнішою ознакою нерозумності є відсутність самокритики. Самоперевірка такого «процесора» працює слабко. Підвищена самооцінка, зарозумілість, егоцентризм, самозакоханість, неувага та неповага до чужої позиції, схильність повчати та говорити зверхньо, перебільшена категоричність висловлювань – ось супутники нерозумності. А що, хіба є такі люди? Думаю, що вони бувають… десь в іншому місці, далеко. Але все ж таки, озирніться навколо...

Самокритика – це третій складовий елемент мислення, за моєю класифікацією. У комп'ютері – це одна з програм, що відповідає за самоперевірку вузлів та всього комп'ютера загалом. Вона працює автономно та не епізодично, а постійно. Вона не має спеціального запуску, а працює з початкового включення з певними інтервалами, при невідповідності параметрів заданим величинам відразу видає сигнал несправності. Ми бачимо індикацію «зависання» та припиняємо роботу основних програм.

Чи так ми реалізуємо свій людський розумовий процес? Чи запускаємо ми самоперевірку з самого початку вирішення завдання? Чи постійно ми проводимо особисту самоперевірку? Чи припиняємо ми рух при виявленні помилки? Чи «критична» наша самокритика? В ідеалі – так. На практиці – ні!

Політик часто дізнається про свої помилки лише з критики опозиції, громадський діяч – з карикатур, літератор – від пародистів, вчитель у школі – зі сміху на «камчатці» у класі, інженер – з нерухомої машини, а медик… не продовжуватиму. І це все критика зовнішня, а не внутрішня. Під поняття «само» ніяк не підпадає.

Якісна внутрішня самокритика – ознака високоорганізованого інтелекту. Її потрібно тренувати, вона має застосовуватися як звичайна процедура. Вона має бути звичним та невіддільним елементом розумової дисципліни. Подібно тому, як ми щоденно проводимо процедури для гігієни тіла, так само маємо проводити процедури для гігієни мислення. Чи був я правий? Ось обов’язкове питання для культурної людини. Найкращий спосіб самокритики – я у цьому певен – це гумор, спрямований на самого себе. Дзеркало – ось найкраща образна модель для цього.

Більш детально розгляну тему самокритики в окремій книзі цього циклу.