4. Рука

4. Рука

Надворі й справді непогода розгулялася не на жарт. Вітер смикав за поли плаща, залітав за комір, викликаючи дрож. Томас незадоволено морщився, розглядаючи непривітну вулицю: сірі будинки, здавалося, теж насупилися, згорбилися так, як і роздратований чоловік, якого майже силою витягнули з дому. Він розкрив над собою парасольку й повільно пішов по бруківці, на якій вже плямилися калюжі та гидкими купками, згорнуті вітром та прибиті дощем, громадилися купи сміття. Чоловік акуратно обходив все це, бурмочучи про довбаного собаку й чортів дощ. 

Пес дріботів поряд. Йому, напевно, не шкодила ця волога. Навпаки, здавалося, пес радіє прогулянці, інколи з його рота вирвалося щасливе скавуління, як у справжнього собаки часто буває, коли той чомусь радіє. Це дратувало Томаса ще більше: як можна радіти дощу? Мокро, сиро, неприємно, ще й у парасольці виявилася дірка, з якої періодично капала вода, потрапляючи йому просто в обличчя, хоч як він не розвертав і не крутив ту бісову парасольку! 

Вулиці були безлюдні, і Томасові це було на руку. Ніхто не побачить здійснення його підступного плану. 

Незабаром вони з собакою вийшли до річки. Такої ж сірої й похмурої, як увесь світ навколо. На протилежному березі вже починалися центральні квартали міста. Височенні хмарочоси, гострі, як голки, висилися кількома групами, підпираючи похмуре небо. Туман майже повністю ховав у височині їхні найвищі поверхи, тому здавалося, що то не будинки, а товсті канати, які з’єднують небо та землю. 

- Дивись, собако, це наша річка. Називається Промінь, - удавано ласкаво та енергійно промовив Томас, підходячи ближче до берега. 

Високі муровані береги були обгороджені двома металічними планками, які тягнулися по периметру праворуч та ліворуч. Але ці планки були на рівні грудей людини, а нижче була порожнеча. 

Томас затаїв подих, спостерігаючи, як пес підходить ближче й сідає біля його ноги. Його боки були покриті краплями дощу, лапи забруднилося, але все одно він мав вигляд обурливо щасливої тварини, що роздратувало Томаса ще більше. Він тут силує себе, гуляє під цим крудельним дощем, а він, цей пес, комп’ютерний виродок, ще й радіє! 

Саме ця хвиля несподіваного роздратування викликала у Томаса рішучість і азарт. Навіть деяку зацікавленість, чи вийде в нього провернути те, що він задумав, чи знову пес втече? А ще десь у глибині душі Томас здригався від омерзіння від себе такого: злого, нетерпимого, яким став зараз. Він ненавидів себе, гидкого у своїх думках і вчинках, але не міг нічого з собою вдіяти. Життя навчило його, що потрібно бути твердошкірим і рішучим, бо інакше не виживеш у цьому світі. 

І щоб заглушити ті несподівані почуття, які, мабуть, називалися совістю, Томас із розмаху копнув пса і скинув його в річку, наче закинув далеко-далеко свою совість, яка так недоречно вигулькнула в голові. 

Пес навіть не пискнув. Камінцем полетів у воду і зник. Слабкі кола пішли по воді, але через кілька секунд і вони зникли. Тепер ніщо не нагадувало, що щойно тут був собака. 

- Ну й нехай! Ось тобі! Щоб знав! – забурчав собі Томас під ніс. 

В грудях раптом защеміло, а в животі закрутило.  

- І не буду жаліти цю залізяку! Це просто робот! Я ж не живого пса втопив! 

Томас розвернувся і швидко пішов своєю вулицею до будинку, наче втікаючи від річки, від дощу, від самого себе і свої неприємних думок, від своєї совісті... 

Удома чоловік позатикав вікно подушками й різними підходящими речами, щоб не так дуло. Грошей, щоб викликати майстра засклити вікна, у нього не було. Але завтра на картку мала прийти соціальна допомога, тому він сподівався хоча б з вікном розібратися. Бо дірку в дверях вирішив поки що лишити, заклеїв широкими пасмами скотчу. Поки що й так зійде. Міняти двері вийде набагато дорожче. 

Вночі Томас спав погано. Йому снився робот-собака, який вилазив із річки, голосно вив, а потім смикав його, Томаса, за рукав і скавчав. Потім голосно гавкав. 

- Що? Це хто? – Томас і справді прокинувся від гучного гавкоту. 

Спросоння трохи перелякався, бо уявив, що він знову там, на тій довбаній планеті. І зараз станеться те, що мучило його увесь час... Він швидко увімкнув лампу на столику поряд і вирячився на те, що побачив. У нього аж мову відняло. 

Біля ліжка сидів його робот-собака, якого він благополучно сьогодні втопив (скажемо по секрету, що Томас в душі зітхнув полегшено, хоча одразу ж за цю малодушність і почав на себе сердитися). Пес був мокрий, бруднючий, обплутаний якимись водоростями й сміттям, видно, довго бовтався у воді, аж поки вибрався з річки. 

Але не це здивувало й вразило Томаса. У пащі робопес тримав руку! Справжню людську руку! Він поклав її просто на подушку ошелешеному спросоння чоловіку. 

- Гав! – гавкнув він вимогливо і подивився на Томаса своїми круглими чорними очима.