2. Апорт!

2. Апорт!

За Моллі зачинилися двері – і Томас удавано важко піднявся з дивана і підійшов до собаки, котрий чорними круглими очима-ґудзиками дивився на свого нового хазяїна. 

- Ну, де кнопка, яка тебе вимикає? – сердито спитав чоловік, беручи до рук інструкцію. 

Пес голосно гавкнув, змусивши Томаса поморщитися. Він переглянув список наказів для пса. Слова «вимкнися» чи ще чогось подібного там не було. Був «тихий режим», можливо, це вводило собаку в сон, тому Томас наказав: 

- Тихо! Е-е-е... Тихий час! Тиша! Мовчати! Спи!

Нічого не відбулося. Пес, як сидів біля Томасових ніг, так і залишився там. Лише схилив голову набік, наче зацікавився новими інтонаціями, які звучали в словах хазяїна. А потім раптом підбіг до вхідних дверей і почав в них шкребтися, неначе просячись на вулицю. 

- Та не піду я надвір! Ти що, не бачиш? Дощ починається! Попереджали ж – за межі капсули не виходити, бо опади мають шкідливі домішки! Навіть не намагайся мене витягнути! 

Собака на слова чоловіка ще активніше зашкрібся в пластикове дверне полотно. 

- Фу! Геть! Іди звідти! Крудель тебе забирай! Ох, ти ж трясця! Пішов геть!

Собака й не думав відходити від дверей: Томас побачив, що там, де він шкребе лапами, почала поступово здиратися фарба на дверях.

Чоловік зі злістю підскочив до входу і роздратовано відчинив двері. 

- Йди, йди! Я скажу, що ти зник! Втік! Немає тебе більше! Ти мене вже дістав! Я не піду нікуди, второпав? Не-пі-ду! 

Собака сидів біля відчинених дверей і зацікавлено розглядав Томаса. Одне вухо, сволота, підняв, мабуть, щоб краще Томаса слухати, всотуючи в себе нові слова й команди. 

- Гав! – це «гав» прозвучало для Томаса, як відповідь: не піду, лише з тобою.  

- Ох, чортові круделі! Що там пише та інструкція? 

Інструкція була якась недолуга й недороблена: адже список команд для робота-собаки був схожим на перелік команд для справжнього пса: сидіти, лежати, апорт, на місце... 

А як виключити цю чортову псину написано не було! 

- Сядь! – гаркнув роздратовано Томас, і собака схилив голову в інший бік і підняв друге вухо. Він і так сидів, і команда нічого не змінила в його позі. 

- Гм. 

Томасу сяйнула цікава думка. Він схопив зі столу один із барвистих м’ячиків, які Моллі принесла разом з собакою. Ними він повинен був гратися (Ха-ха! Робот! Повинен був гратися! М'ячиками! Томаса аж трясло він роздратування!). Розмахнувшись, чоловік кинув м'ячика в коридор за відчинені двері, подалі, і наказав: 

- Апорт! Принеси! Давай, неси м’ячика сюди! 

Собака рвонув за двері, а Томас радісно смикнув їх і зачинив. Пес залишився по той бік, у коридорі. Чоловік натиснув кнопку на сенсорному екрані - і двері намертво заблокувалися.

- Отак тобі! – радісно почав потирати руки Томас. - Сиди там! Не піду я на прогулянку, одразу ж сказав! 

У двері потикалися, чоловік почув шкряботіння, якесь скавчання. Потім шкряботіння посилилося. 

- Ага! Не подобається? - посміхнувся Томас. – Шкребися, шкребися! Тобі ж, мабуть, треба періодично заряджатися? Батарейки чи зарядка сядуть у тебе – і все, гаплик! Ніяких прогулянок! До завтрашнього дня точно сядуть! Так що шкребися, скільки влізе!

За дверима почулося гупання: мабуть, пес вже не шкрібся, а стукався об двері головою чи тілом.

Томас скривився від цих звуків, пройшов до дивана, знайшов на журнальному столику краплі навушників, запхав їх у вуха й усівся на диван: дочитувати книгу, від якої прихід Моллі сьогодні відволік якраз на найцікавішому. 

Томас не чув і не бачив нічого хвилин із двадцять. Аж поки не сталася катастрофа. 

Шибка в єдиному вікні його капсули різко розбилася, уламки розлетілися по всій кімнаті, а у вікно, граційно перелетівши через широке підвіконня, застрибнув робот-пес. Він вдало приземлився посеред кімнати, потім підбіг до Томаса, який ошелешено вирячався на все це, не знаючи навіть, як реагувати. 

- Гав! – радісно подав голос пес, влучно кинувши ошелешеному Томасові на коліна червоний м’ячик. 

Що ж, пес виконав вказане завдання, приніс м’ячика, як і просили. 

У розбите вікно влітали дрібні краплі дощу, віяв холодний вітер і під підвіконням вже зібралася маленька калюжа. 

- Чортів пес! Крудель тобі в глотку! – гнівно вилаявся Томас, витягуючи краплі-беруші з вух. – І хто за все це заплатить? 

Собака знову прислухався до слів Томаса, вилуплюючись чорними очима. А потім, гад такий, з почуттям виконаного обов'язку почимчикував до вхідних дверей і знову почав їх дряпати, вимагаючи прогулянки...