Пригода четверта. Годинник часу.

Перед змаганнями з карате Сєва ходив по кімнаті, як лев у клітці.

– Якщо я програю?

Тім, не відриваючись від зошита, відповів:
– Імовірність програшу існує. Але імовірність перемоги теж.

– Дуже заспокоїв, – буркнув Сєва.

Аліса сказала:
– Ти вже сміливий. Бо виходиш на татамі, а не під ліжко.

Сєва задумався.
– Під ліжком незручно робити карате.

Всі засміялись і напруга розтанула.

Тієї ночі компас світився особливо – не золотим, а срібним світлом. Воно було спокійним, рівним, ніби дихання. Серед ночі Тім розплющив очі першим.

– Це інший сигнал, – сказав він тихо.

Сєва одразу зрозумів – попереду щось незвичайне.

Компас заграв від дотика Аліси і в ту ж мить повітря навколо них затремтіло.

Світ розчинився, і вони опинилися в місті, де все рухалося інакше.

Будинки повільно пливли, мов хмари. Дороги світилися, а небо було схоже на величезний механізм із шестернями. Перед ними височіла величезна вежа з годинником. На ній було написано: «Тут живе Час».

– Тут кожна хвилина має значення, – прошепотіла Аліса.

Навколо ходили дивні істоти – прозорі, легкі, мов світлячки.

– Ми – хранителі митей, – сказали істоти. – Час зламався. І якщо його не полагодити, світ почне втрачати спогади.

Тім одразу помітив:

– Рух шестерень нерівномірний. Є збій у ритмі.

– Як у механізмі, – додав Сєва. – Якщо один елемент не працює, зупиняється все.

Перші двері вежі повільно відчинилися, і за ними розгорнулося минуле – живе, дихаюче, справжнє. Щойно діти переступили поріг, повітря стало густішим, ніби наповненим спогадами. Тім побачив себе маленьким – коли йому було складно зрозуміти світ, коли шум заважав думати, коли він губився серед людей.

 А потім усе змінилося. Поряд з’явилися Сєва й Аліса. Їхні долоні міцно тримали його руки – впевнено, тепло, без жодного сумніву. Вони стояли поруч, наче тихий берег серед буремного моря, даючи відчуття опори і спокою.

– Я не був сам, – тихо сказав він.

– Ніколи, – відповіла Аліса.

Сєва кивнув.

– І не будеш.

Двері м’яко зачинилися.

Наступна зала спалахнула лагідним медовим сяйвом – не різким, а м’яким і живим, наче світанок, що народжується просто в повітрі. Воно огортало стіни медовим сяйвом, ковзало по підлозі теплими відблисками й мерехтіло в повітрі дрібними іскорками. Здавалося, ніби саме світло дихає – спокійно, рівно, запрошуючи зробити крок уперед. У самому центрі височіло велике дзеркало. Його рама переливалася тонким сріблом, а поверхня світилася глибоким блиском, ніби зберігала у собі не просто відображення, а цілу історію.

– Тут ти бачиш, ким є зараз, – пролунав голос.

Тім побачив розумного, сильного хлопця, який вміє мислити глибоко. Сєву – воїна і стратега. Аліса – світлу і тендітну дівчину, яка несе тепло і світло.

– Тепер – найважливіше, – прошепотіла Аліса.

– Бо саме тепер ми можемо змінювати все, – додав Сєва.

Останній зал був найтаємничішим. Там у повітрі пливли образи можливих днів.

Тім побачив себе в лабораторії, де він розгадує складні задачі. Сєва – у залі змагань, де він перемагає і навчає інших. Аліса – на сцені, де її голос торкається сердець сотень людей.

– Це лише можливості, – сказав голос. – Майбутнє створюється щодня.

Раптом усе затремтіло. Шестерні почали обертатися хаотично.

– Збій у центральному механізмі! – вигукнув Сєва.

Тім миттєво почав рахувати.

– Ритм 3–5–8… але пропущений елемент! – сказав він.

Сєва побачив важіль.

– Я дотягнуся!

Він стрибнув, утримуючи рівновагу, і потягнув важіль. Аліса промовила нотками пісню – її голос задав правильний ритм. І механізм запрацював. Годинник зробив глибокий спокійний удар.

Перед ними з’явився старий хранитель.

– Ви зрозуміли головне, – сказав він. – Час – не ворог. Він – друг.

Він подарував їм маленький пісочний годинник.

– Він нагадуватиме: цінуй мить, бо саме вона творить життя, – сказав хранитель.

Світ знову закрутився і за мить усе стихло. Опинившись у своїй кімнаті, сиділи занурені у власні думки, кожен  у свої відчуття й відкриття.