Історія перша.

Глава 1. Компас долі.
Вечоріло. За вікном йшов холодний осінній дощ. Вітер зривав з дерев останнє листя. Я сидів у своєму кабінеті, із сумом дивився на похмуре рідне місто та думав про життя. Мене звати Андрій, я працюю детективом у власному агентстві, яке відкрив рік тому. Із самого дитинства цікавився розслідуваннями, дивився детективи на ламповому телевізорі й часто ще на початку фільму знав, хто злочинець.
Постукали у двері. Це була моя секретарка, Анастасія Валеріївна, або просто Настя, жінка сорока років. Вона працює в агентстві від самого початку його заснування. Розумна та віддана роботі.
— Андрій Петрович, можна? До вас відвідувач.
— Так, звісно, хай заходить.
— Попереджаю, він трохи дивний, — тихо сказала Настя, загадково посміхнулася та вийшла з кабінету.
І одразу зайшов той самий відвідувач. Я зрозумів, що мала на увазі моя секретарка. Це був чоловік, на вигляд років п’ятдесяти. Вдягнений він був у шкіряні штани, високі чоботи та темно-синю жилетку, прикрашену золотими візерунками. Я встав, щоб привітати чоловіка.
— Доброго дня. Чим можу вам допомогти?
— Добридень, шановний пане. Мене до вас привела велика трагедія. На вас вказав Компас Долі, — сказав чоловік.
Я трохи розгубився, але швидко взяв себе в руки.
— Так, давайте по порядку. Присядьте, представтеся та розкажіть, що сталося.

Чоловік сів на стілець навпроти й почав свою розповідь:
— Мене звати граф Даміан Де Монтер. Я з королівства Вальтерія, світу Блакитного Сяйва. Живу в своєму невеликому замку, займаюся розведенням рідкісних порід пегасів. Кілька днів тому в замку сталося лихо: знайшли мертвою мою дружину в її покоях. Я намагався самостійно знайти злочинця, але все було марно.
І тоді я звернувся до нашої сімейної реліквії — артефакту у вигляді компаса. Він має здатність, у відповідь на прохання про допомогу, вказувати напрямок та телепортувати людину туди, де вона може її знайти. І ось компас привів мене до вас. Благаю, знайдіть вбивцю моєї коханої.
— Як ви це собі уявляєте? Ми на Землі, я не маю жодних магічних здібностей. Як я взагалі зможу до вас потрапити?
— Все просто. Артефакт перенесе нас двох, щойно ви дасте згоду. І зможе потім повернути вас, коли злочинця буде знайдено.
— Скажіть, чому ваш артефакт сам не може вказати на вбивцю?
— Я нажаль, не можу відповісти на це запитання. Компас Долі — це магічний предмет. Так, ви згодні, пане Андрію?
У мене виникло три почуття — страх, цікавість та азарт. Я задумався... А чому б і ні? І інший світ побачу, і допоможу графу, і повернутися зможу.
— Я згоден. Коли вирушаємо?
— Можемо зараз.
Ми вийшли з кабінету. Я сказав Анастасії, що їду у відрядження на кілька днів і вона може відпочити та рушив за Даміаном. На вулиці він попросив покласти руку на його плече, активував артефакт і ми перенеслися. Це було швидко. Заплющив очі, відкрив їх і побачив, що перебуваю в іншому місці.

Глава 2. Замок графа.
Ми стояли посеред різнокольорової галявини. Вдалині виднівся замок. Я підняв голову вгору і мене охопило здивування... По-перше, тут був ясний день. А по-друге... Сонце було блакитного кольору! Над головою пролетіло створіння, схоже на коня, але з крилами. Це і був той самий пегас, про якого говорив Даміан.
Трохи постоявши, ми вийшли на дорогу з гладкого каміння та пішли в бік замку. Дорога була недовгою. Ми проходили повз гарні невеликі будиночки, зустрічали людей в дивному вбрані. Коли ми вже були на місці, зупинилися біля великих воріт із красивим орнаментом.   
Даміан доторкнувся до них і вони самі почали відчинятися.
— Вони знають своїх, а чужим не відкриються, — пояснив він коротко.
Ми пройшли через них та опинилися на галявині перед великою будівлею з вежами.
— Ласкаво прошу в мій замок. Зараз я віддам розпорядження своєму слузі. Він проведе вас до покоїв. Чекаю вас на вечерю.
Він відкрив двері і одразу до нього підійшов чоловік у формі.
— Світлого дня, Тамір. Проведи, будь ласка, нашого гостя.
— Світлого дня вам. Пане Андрію, слідуйте за мною.
І ми з Таміром рушили сходами та коридорами вглиб замку.
Поки йшли, я роздивлявся навколо. Стіни були прикрашені орнаментами та картинами. Ми підійшли до масивних дверей. Тамір відкрив їх і я зайшов. Це була велика, простора та світла кімната, посередині якої стояло ліжко з балдахіном. А збоку кімнати були двері, що вели до вбиральні.
— Відпочивайте, пане, я зайду за вами через кілька годин, проведу до трапезної, — сказав Тамір і вийшов за двері.

Я почав оглядатися навколо. На стінах також висіли картини. «Люблять тут живопис», — подумав я. Підійшов до вікна. Панорама була шикарна. Величезні різнокольорові поля. Вдалині ліс. У небі пролітали великі птахи та пегаси.
Потім я зазирнув у вбиральню, яка мене здивувала. Посередині стояла величезна мармурова ванна, з якої йшла пара. Схоже, що вода підігрівається сама.
Я постояв трохи і повернувся у кімнату. Вирішив відпочити, поки не прийшов Тамір. За кілька годин він зазирнув і ми попрямували до трапезної.
Коли ми зайшли, я побачив кілька людей за масивним дубовим столом, на якому вже стояли страви та столові прибори, а слуга наливав усім напої.
— Проходьте, пане Андрію. Приєднуйтеся до нашої скромної вечері, — посміхнувся Даміан.
Коли ми сіли, він продовжив:
— Дозвольте представити присутніх. Літанія, сестра моєї покійної дружини Амалії, та її чоловік, граф Тигран.
Обидва по черзі кивнули на знак привітання. Це були люди років сорока п’яти, з гордою поставою та трохи зневажливим поглядом. Від Літанії йшла аура владної жінки. Вона вважала себе господаркою замку. А аура Тиграна повністю відповідала його імені. Ніби хижак, що готується атакувати кожного, хто потривожить його.
— Ну що ж, починаємо трапезу, — сказав Даміан.
І всі приступили до вечері.

Йшла невимушена бесіда. Тигран розповідав про ділянку землі, яку придбав у місцевого фермера. Судячи з інтонації, якою це було сказано, я зрозумів, що не придбав, а відібрав.
Літанія скаржилася на служницю, що вранці запізнилася і їй довелося вдягатися самостійно. Вимагала її звільнити, на що Даміан сказав, що якщо звільняти людей за кожен дрібний промах, у замку нікого не залишиться.
Літанія з образою в голосі сказала, що до слів сестри і батьки, і сам Даміан завжди прислухалися, а її, Літанію, ніколи серйозно не сприймали.
— Ти перебільшуєш! Батьки вас обох любили однаково! — відрізав Даміан.
Літанія, поглянувши на нього злим поглядом, продовжила їсти.
А я зробив собі в голові помітку, що вона може бути вбивцею, бо помітно, що дуже заздрила сестрі, можливо, навіть ненавиділа її.
Після вечері Літанія з Тиграном пішли у своїх справах. А мене Даміан запросив до свого кабінету.
Коли ми зайшли, я побачив невелике приміщення з пофарбованими в зелений колір стінами, в якому стояли стелажі з полицями, де було багато книг про пегасів, та письмовий стіл із кріслом і маленьким диваном навпроти. На підлозі був килим, схожий на траву.
Господар запросив присісти на диван, а сам обійшовши стіл, сів у крісло.
— Даміан, розкажіть детальніше, будь ласка, про вашу дружину, сім’ю та про те, що сталося з Амалією, як вона загинула.
І він почав свою розповідь.