Глава 8. Секретарка теж людина

Лідонька щебетала в прийомній по телефону.
- Ой, мам, та ти не уявляєш, що сьогодні сталося! Пам'ятаєш, як я ображалась на  Буча? 
Вочевидь голос по телефону відповів ствердно. 
- І ось через 2 дні він подзвонив, щоб вибачитися . Знаєш, що мені напередодні розповів?
Голос вкрай зацікавився такою інформацією. 
- Так-так, зараз переповім. 
І Ліда почала оповідь, копіюючи Буча. 
- «Алло, Ліда. Де я? Сиджу в машині. На мене вийшов здоровенний Ведмідь. Чого запиханий? Вилажу через багажник. Як? Та це ж Жигуль.» Ти уявляєш він кинув слухавку. Ну ти мене знаєш, я настирна. 
«Алло, Ліда. Я на сосні. Тьфу-ти, який насос ! На дереві. Говорити не зручно. Жіночий голос? То Вітьок. Він просто на гілку нижче впав. Ну не тим місцем. Як ми? Голодні. Внизу кущ малини. Ми вирішили, що спуститься Вітьок… Ну як вирішили... Я перший його спихнув. Вітьок летів недовго. Но судя по тому, що кущ трясся і матюкався, він живий. І судя по тому, що я чув, їсти він більше не хоче.» Знову кинув слухавку. А я ж точно чула музику і голоси. А він усе:
«Ало, Ліда. Ну що опять? Як це де я? Пожерли малини і я сів в машину. Вітьок курить. Да, скоро буду! Блін, ведмідь на задньому сидінні.» Та можна подумати, що я не впізнаю рев його дружбана. І звісно передзвонила. 
«Алло, Ліда. Всмислі, що твориться? Побачивши ззаду ведмедя, я дав по педялях, забувши про все. Через хвилину почув, що щось тарабанить в лобовуху. Підняв очі… Вітьок, блін! Лежить на капоті і щось верещить. Ну що він там лежить, дорогу ж не видно. Я відкрив вікно. Вітьок, мабуть, біолог. Судячи по тому: куди і як він мене посилав. Давай все потім. Мені ще Вітька реанімувати.» Ага, Вітьок верещить. Сумніваюся... 
« Алло, Ліда. Що ти хочеш? Як це де я? Сіли з Вітьком в полі передохнути. Та не передОхнути, а передохнУти. Як Вітьок? Втикає на рожевого зайця. Всмислі? Та ми не курили. Поле-то конопляне. Що з ведмедем? Яким? А, запхнули в багажник, доки він був підофігівший. Чого язик заплітається? Та цей… Вітьок… після всіх пригод щелепу мені зламав… Собака…». Ні, ну там точно щось крепше за алкоголь було. А він своє торочить. А сьогодні:
«Алло, Ліда. Як це де я? В поліклініці. Як це чому? Підсковзнувся. Упав. Отямився. Гіпс. Щелепа ще болить. Як Вітьок? Вже другий день приходить… Скотина… І знову приніс горіхи, замість апельсинів. Вибач, Ліда. Тепер ти знаєш, чому я не прийшов на побачення.» Артист хренов. Ніби я й не знаю, що він у клубі був. Добре, що я йому бебі-контроль на телефон поставила. - двері відчинились і Ліда поспішила завершити розмову. - Ой, мам, тут прийшли. Потім передзвоню. Робота. Цьом. 
В прийомну вплила Людмила Бобер. 
- Доброго ранку, - привіталася Лідонька.

&&&
Оксана Іванівна чекала на Людмилу, щоб сказати їй, що її батько вже тиждень чудово справляється, зовсім не п'є і не буянить. Лідонька повідомила, що Людмила прийшла. Двері відчинилися і, сяючи, лебединою ходою увійшла Міла. Легкі чорні кістки кокетливо лежали на плечах, а сірі очі виблискували. Коричневі туфельки родом ніби з 20 століття вицокували плиткою.  
- О, Міло. Я дуже рада вас бачити, - посміхнулась командир. 
- Чи ви не будете проти, Оксано, якщо ми перейдемо на «Ти», - всміхнулася золотим голосом дівчина. 
- Ок. Сідай, - запросила її Оксана Іванівна. Дівчина плюхнулась на стул. Поруч поклала сумку. 
- Які там наші новини? 
- Думаю все впорядку. Сама бачиш.. 
- Як взагалі все пройшло. Як ти вмовила його зробити укол. І я не думала, що це буде мати такий шокуючий ефект, - комдив мала загадкову посмішку. Вона ходила позаду свого столу з боку в бік, задумливо. 
- Ну, якщо ти бажаєш, я розкажу.. 
- Звісно мені цікаво. - всміхнулась Оксана Іванівна. 
- Коли ми прийшли додому після його дебошу, йому було дуже погано. Він валився з ніг. Він хотів було опохмелитися, але в домі справді не було ніякого спиртного. Після того як вони з мамою посварились, я усе вилила. Тому і запропонувала зробити укол з препаратом. Йому ніби полегшає, але насправді це була просто вода, - як на духу говорила вона, - а тоді я ніби покаялась, що закодувала його. І знову це була брехня. Я взагалі забула, коли востаннє говорила правду. А тоді впевнила його, що для здоров'я добре було б зробити ще одну ін'єкцію. Щоб попередити будь-які негативні наслідки. Я заздалегідь домовилися з медсестрою Білочкою і лікарем Гирькиною про маленьку виставу, і головною публікою був мій батько, - дівчина закинула ногу на ногу й зітхнула, - ми вкололи йому препарат під назвою «тракриум». Трохи про нього:
Як і інші міорелаксанти, Тракріум викликає параліч скелетних м'язів, включаючи дихальні м'язи, але не впливає на свідомість.
Тракріум слід вводити лише під час загальної анестезії під ретельним наглядом кваліфікованого анестезіолога за наявності обладнання для проведення інтубації трахеї та ШВЛ. 
Через 10 хвилин ми підключили батька до апарату, який допоможе йому дихати, - Міла зітхнула і продовжила, - але не підключили до апарату відразу і я зробила так, щоб батько захотів нюхнути вату зі спиртом. Зачепила його. Після того, як він вдихнув запах, подіяв препарат. Йому здалося, що він задихається і ми довершили спектакль надоїдливістю. Кричали щось типу: ми його втрачаємо, зробили все, щоб він подумав, що помирає. Він був у жахливому стані, перелякався. 
Вона на мить стала щасливішою.  
- Ми непогана команда. Ви дійсно справжня королева розіграшів, - сміялась дівчина. 
- Ми, здається, перейшли на «Ти». І без твоїх медичних знань я б не змогла нічого вигадати, - трохи засоромилась Оксана Іванівна. 
- Ми дійсно класний тандем. А головне: батько помирився з мамою. А коли вона запропонувала йому випити вина, то він утік з кухні, кричачи щоб вона прибрала алкоголь. Він боявся навіть запаху пробки… Мама плакала від щастя, - знову зітхнула Міла. Вона встала. 
- Я рада, що змогла допомогти.  Зі збитками думаю якось розберемось. І столи, і стільці треба було давно списати і замовити нові. 
Вони скріпили дружбу рукостисканням.
Люда пішла, а Оксана була змушена повернутись до справ дивізіону.