Глава 7. Видихай Бобер

- Пані к-комдив, у нас ЧП, - у кабінет влетів сержант Коломієць. 
- Вийди і зайди нормально. - рявкнула Оксана. Він вийшов, зачинивши двері. Постукав. 
- Заходьте, -  дозволила Оксана. 
- Здоров'я бажаю, пані к-комдив. Дозвольте звернутися. 
- Що вже сталося? - зітхнула Оксана Іванівна. 
- Мене послав т-технік, - заікнувся сержант, - просив п-передати, що старший т-технік вкрай розпоясався і виламав двері. У столову р-рветься до Семенівни, нашого к-кухаря. Вже раз у дванадцятий.
- А що каже Семенівна на це? - звела брови Оксана Іванівна. 
- Зад-довбав, - протягнув сержант.
Комдив зітхнула:
- Ні хвилини спокою, - вона знала старшого техніка. Це був друг її діда, тому Петро Гаврилович терпів усі його витівки. І пияцтво. До того ж старший технік Бобер був гарним спеціалістом. І як він розумівся у тих машинах? Бувало поломка: він підійде, прислухається і за мить скаже що і де замінити. На слух визначав ваду і ніколи не помилявся. 
- Знову напився… І що багато набідокурив? - спитала Оксана Коломійця. 
- Потр-рощив стільці. Вони тепер не пригородні до в-використання. Щей т-тарілки побив. Взагалі-то це не вп-перше, але таких збитків ще н-не було. - Коломієць ледве переводив дух, - це вперше, а т-так він взагалі-то мирний. Семенівна його вигнала з дому за п-пияцтво, а донька Міла майже не спілкується. От м-мужик і злетів з к-котушок. 
- Це доводить тільки те, що Йосип Пилипович - чоловік. Кажуть, що чоловіки є сильна стать, але в певних випадках це вчення помилкове. Чоловікові легше випити, піти в забуття, втекти від проблем, а не вирішувати їх. Жінки, коли їм погано, плачуть, а тоді розуміють, що легше не стає і шукають вихід, - зітхнула комдив. 
- Так що р-робити? - розвів руками сержант. 
- А хто в нього донька за фахом? - раптово запитала жінка. 
- Ане-стезі-олог. А що? - тут же зацікавився сержант. 
- Та так, нічого, - посміюючись, мовила Оксана. Коли вона так дивилася, то це означало лише одне : вона вигадала нову аферу. 
- Ви не маєте випадково її телефону? - сержант Коломієць почервонів, трохи засоромившись. 
- В-випадково є. З-записуйте : 099 263 7255. 
Оксана пояснила:
- Треба з нею поговорити, ато я відчуваю, що якщо не заспокоїти почуття нашого Бобра, то всім нам прийдеться туго.Ви хоч його зупинили. 
- Та, пов'язали? Сидить в карцері, - відзвітував Коломієць. 
- Протверезіє, випускайте, - а поки Оксана Іванівна повернулась кабінет, всілася крісло. Їй треба було подумати і поговорити з донькою старшого техніка. Та чи зрозуміє вона, і чи погодиться. Але треба все ж поговорити. Вона набрала номер. Той самий, який дав Коломієць. З того боку почувся голос:
- Хто це? - запитав він. 
- Я командир дивізіону, в якому працює ваш батько : Кірсанова Оксана Іванівна. Чи не могли б ви приїхати. Справа стосується вашого батька. 
Голос відповів ствердно.  
- Тоді завтра о 9:00, не запізнюйтесь. - Комдив поклала трубку.
Завтра буде новий день і нові враження, нова робота. 

&&&
Ранок був сонячний, нічого не скажеш. Погода щебетала тисячею голосів. Був чутний тупіт маршируючих  хлопців. Команди старшини. Життя у дивізіоні тече своїм звичним потоком. 
Оксана чекала на Мілу. В двері постукали. «Лідоньку, як вітром знесло» - подумала команир.
- Увійдіть, - зкомандувала вона. 
- Доброго дня. Ви мені дзвонили. Я Людмила Бобер. Скажіть, а він дуже сильно небідокурив, - дівчина мнула у руках сумку, нервувала, червоніла. 
- Сідайте, Ви сідайте. - Оксана запросила  Мілу сісти на ближній стілець. Дівчина спокійно, але все ж трохи дрижачи сіла. 
Мабуть, боячись, що батька вигонять. Чи викотять йому рахунок. 
- Не хвилюйтеся, зараз ваш батько відсипається. Мені жаль, але він на цей раз наніс збитків дивізіону, які доведеться відшкодовувати його сім'ї. Боюся, що за пошкодження державного майна Служба Безпеки може відкрити справу. 
- Що ж це буде! - зі свистом вдихнула повітря Міла. Закрила рот руками. - Мій батько, він звісно п'є. Але він добрий. Він в своєму житті нікого ще не образив. Казали ми йому, що доведе його ця горілка. Бачите самогон - це напій наших дідів, - передражнила крізь сльози вона Бобра.
Оксана жестом спинила її. Вони довго говорили за зачиненими дверима. Тихо і розмірено. 
- Дякую вам, Оксано Іванівно, - потиснула комдиву руку Людмила, - ви класна. Заберу батька на завтра. - виходячи з кабінету, мовила дівчина. Людмилу провів сержант Коломієць. Провів до батька, якому було сильно погано після вчорашнього. Так він іще не пив. 
- Як він? - спитала Люда. 
- Погано. Дуже. Розсолом навіть поїли. Водою зливали, але самі ж знаєте, що ми в такому місці. Не можна дати йому опохмелитися, - Коломієць топтався на місці. 
- Добре, дякую тобі. Спасибі за все. - Вони увійшли у кімнату, на дивані лежав старий чоловік. Він виглядав немічним. Хватався за голову.
У другому кінці кімнати сидів його заступник. Технік Дробишев. Людина неоднозначна. Коли робить щось добре, а коли і підлість яку замислить. А що в нього на умі : пес його знає. 
Зараз він мирно пив чай і трохи жалісливо дивився на Йосипа Пилиповича. 
Людмила забрала батька додому, вона ледве вложила його в постіль. Йому було погано. Йосипа Пилиповича весь час нудило, в нього паморочилося в голові, руки тряслися.  
- Доню. Треба трохи підлікуватись, інакше боюсь не доживу до завтра. - Старий жалісливо подивився на доньку. В горле пересохло, він говорив дуже повільно. Посмішка була, наче в інсультника. 
- В домі немає ані краплі спиртного, - єхидно, але спокійно казала Люда, - от завжди знав, уся у матір. Батька тобі не жалко. 
- Жалко у бджілки, - суворо мовила Міла, - єдине, чим можу допомогти - це зробити укол. По легшає, - вона одягнула перчатки. Взяла в шкафчику шприц. 
- Щось якась ти підозріло добра. Так скандалила, а тут… -  здивовано буркнув Йосип Пилипович. 
- Раніше тобі не було так погано, тату, - зітхнула вона. 
- А що ж це за препарат? - наївними, але все ж трохи недовірливими очима, дивився на доньку Бобер. 
- Нерудкілогокла. Хоча навряд ця назва тобі щось скаже, - дівчина розітерла руку спиртом і вколола. - От і усе. 
- Я завжди знав, донечко, що моя дівка, - зітхнув натхненно батько. Міла пішла, а через годину батько покликав її знову. 
- Доню, щось легше не стало. 
Дівчина з хитрим виглядом увійшла.   
- Ой, награно посумнішала вона, - а я ж не те вколола. Вибач. Батьку, я тебе ненароком закодувала. Тепер, хоч понюхаєш  спирт і все, серце зупиниться. 
Бобер ошарашенно дивився їй у вічі, а тоді його наче хтось життя позбавив. Він з годину сидів, дивлячись у стінку. А потім був скандал. Врешті-решт він розгубився і заспокоївся.  
Донька присіла коло нього з винним виглядом. 
- Ну, вибач, тату, просто сил вже нема терпіти. І мені, і матері жаль тебе. У тебе серце. А ти п'єш. - батько тяжко зітхнув, обійняв доньку. 
- Та добре вже тобі. Що з тебе взяти, - трепетно потрусив її за плече він. Погляд у неї трохи посумнішав. Вона вмить щось згадала.
- Тут іще нюанс. Треба буде в лікарні полежати, під наглядом. Щоб бува якоїсь реакції на препарат не було. І ввести повторно курсом, - вона невинно глянула на Йосипа Пилиповича. 
- Роби, що хочеш, - махнув рукою він. Дівчина знову обійняла батька. 
- Ну тоді до завтра, - їй чомусь стало навіть трохи соромно. 
Зранку вони з батьком поїхали до лікарні, де працювала Людмила анастезіологом. У реєстратурі стояла молоденька медсестра і перебирала папери. 
- Тату. Почекай тут на стільчику прийомної, а я домовлюся з медсестрою про палату. 
- Добре, - просто відповів батько їй услід.
Міла підійшла до віконця і зазирнула у обитель медичних карток. 
- Привіт, Білочко, - покликала Людмила. 
- О, які люди, - защебетала медсестричка. - Ну, що готова? Я зараз скажу лікарю Гирькиній.
Вони підморгнули одна одній. 
- Палата 17. Удачі! 
- Батьку, пішли. Нам в 17 палату. Але спочатку здаси речі. Переодягнешся. Декілька днів побудеш під наглядом. Я поки теж переодягнуся. 
Міла пішла до свого кабінету. Коли Йосип Пилипович влаштувався, а анестезіолог Люда підготувались до роботи, прийшли лікар і медсестра.
- Ну що будемо знайомитися? - мовила усміхнена лікарка. Її руде накручене волосся спадало на плечі, вона була у великих окулярах. За якими виднілися великі безкольорові добрі очі. Стримана, трохи стервозна посмішка. Їй було років 45. 
- Я - лікар Гирькина Світлана Михайлівна. Ну що, процедура проста, нічого боятися, - вона говорила киваючи й посміхаючись. 
- Приємно познайомитись, Йосип Пилипович, - поцілував жінці руку він.
- Ну тоді давайте зробимо усе швиденько. Людмила зробіть повторну ін'єкцію препарату і нехай наш хворий відпочиває, - Міла взяла новий шприц, який тільки-но розпакувала медсестра. Білочка намочила ватку з спиртом. Міла набрала шприц препаратом, потерла руку  і вколола. Хворому поставили крапельницю. 
- Дочко, дай хоч наостанок… Ну хоч понюхати того спирту.. востаннє, - сміявся, острив Бобер. Він просто так сказав. Дочка перемінилася в лиці. 
- Ти ж можеш померти тільки понюхавши, - сплеснула вона руками. Бобер не повірив їй і просто посміявся. 
- Ну давай вже. Тебе батько просить, - все діймав її він. 
- Зауважте, це може призвести до неприємних наслідків. Дай йому, Білочко, - зітхнула Люда. Медсестричка піднесла ватку до носа старшого техніка. Той занюхався і навіть чихнув. Враз йому сперло груди. Він почав задихатись, тіло не слухалося, чоловікові здавалося, що його серце зупиняється. Лікар поклала на тумбочку карту пацієнта. 
- Рахуй пульс, - зкомандувала вона. Жінка почала ритмічними рухами масувати груди. - Роблю прямий масаж серця. Ми його втрачаємо. Зупинка серця. Негайно під'єднуйте апарат штучного дихання, - медсестра розбиралася з приладом, а лікар продовжувала масувати груди. Коли це було вже зроблено, то Йосип Пилипович нарешті зміг спокійно дихати. А зрештою до нього повернулося відчуття повного спокою, як раніше. 
- Тату, - схилилась над батьком Міла, - я ж тобі казала, що цей шлях може привести тебе до смерті. А ти не вірив, - стурбовано шепотіла вона. Але батько був у надто великому шоці щоб щось відповісти. В лікарні він пробув ще декілька днів. Донька ледве вмовила його, ледве заспокоїла, щоб він повернувся додому.