Глава 5. Вонюче покарання

Треба було зайнятися дебоширами на чолі з Багрянцевим. Для них треба також вигадати щось оригінальне. Оксана Іванівна вважала, що армійські порядки жорсткі, але солдати вже до них звикли. ОТ зробили солдати щось погане. І вони вже знають, що їх чекає в разі невдачі і не бояться чинити неправильно. Тому покарання має бути оригінальним, таким, яке зовсім не в'яжеться з традиційним підходом. А також будь-яке покарання має бути повчальним. 
Перепілку просити не стала, вона все ж таки вирішила сама знайти порушників. 
- Де мені знайти Багрянцева та його чотирьох найкращих друзів, - запитала Оксана Лідоньку. 
- Думаю, що на плацу з солдатами. Там традиційно виконують якийсь ритуал. 
- Дякую, - виявляється і Лідонька в деякій мірі в курсі.
На плацу стояла рота новачків - жовторотиків. Там було вітряно. І ще там була бійка. 
- Старший сержант Багрянцев, - кам'яним голосом крикнула Оксана. Один з деручихся обернувся. Побачивши комдива, Багрянцев миттю за шкірку відтягнув своїх товаришів з бійки. Начебто бійка була п'ятеро проти одного. Той солдат, який бився з цими п'ятьма, жалюгідно виглядав. Все лице у крові, бо йому розбили носа. На кулаках синці, вони подекуди розбиті до крові. Поцарапана шия, з нього видно збили кепку, бо він підняв її з пилюки і, обтрусивши добренько, натягнув на голову. Втер кров з-під носа рукою. 
Багрянцем віддав честь Оксані Іванівні, представився :
- Старший лейтенант Багрянцев. Здоров'я бажаю, пані комдив, - за ним представилися Бубнов, Філіпенко, Глизін та Орлов. 
- А ви? - запитала Кірсанова побитого солдата. 
- А я тут уже ненадовго, - буркнув він зухвало. 
- Прізвище, - зкомандувала комдив. 
- Лейтенант Суворов, - дивний тип. 
- У моєму кабінеті через 30 хвилин. А ви, - звернулася до солдатів, - 10 кіл бігом та розминку. 
По дорозі вдалось з'ясувати, що бійка почалась у Багрянцева з Суворовим, а друзі лише намагалися їх розняти. Проте в Суворова дах, вочевидь, протікає. Бо він ще більше озвірів, і замість того, щоб зупинитись почав ще більше куролесити. Все це нащебетала їй Лідонька по телефону. І щось підказувало Оксані, що інформація від Багрянцева. 
Багрянцев з друзями і Суворовим вже стояли в кабінеті, коли комдив зайшла. 
- Дозвольте звернутися, - почав Багрянцев. 
- Не дозволяю, - рявкнула жінка, - стійте собі спокійно. Заткніться і слухайте. 
У Багрянцева миттю зникли всі запитання. Хлопці стояли шеренгою та злісно переглядалися. 
- В цілях профілактики протягом години ви будете стояти тут непорушно. І щоб ані звуку. Треба вчитись не тільки кулаками махати. Солдат має бути дисциплінованим. І щоб знищити зайву енергію не обов'язково влаштовувати бійки, будете просто стояти як ось ця шафа. - Оксана вказала на шафу, яка стояла в кабінеті. - Час пішов. Хто рипнеться, буде стояти дві години. 
Сама Оксана Іванівна вийшла з кабінету. В коридорі вона випадково перестріла Перепілку. 
- Доброго здоров'я, пані комдив. 
- Рядовий, треба мені твоя допомога.
- Вибачте, мене послали в штаб сусіднього дивізіону у дуже важливій справі. Мені передати її комусь іншому? - запитав рядовий. 
- Не треба. Порадь мені когось з своїх. Когось відповідального. Мені треба двоє помічників, щоб виконували будь-які доручення і нікому не розбалабонили. Знаєш таких? 
- Тоді покличте молодшого сержанта Артеменко і рядового Полуботка, - замислився рядовий. 
- Дякую за пораду. Ну все, іди, - відправила вона хлопця. 
Зайшовши в прийомну, дала вказівку секретарці Лідоньці:
- Знайдіть мені рядового Полуботка і сержанта Артеменко. Нехай чекають мене тут, не заходячи до кабінету. У мене до них доручення. 
Оксана Іванівна зайшла, хлопнувши дверима. 
Покарані хлопці стояли і, мабуть, у них вже починали боліти ноги, але вони трималися. 
Незабаром в двері постукали. Це був сержант та рядовий, яких викликала комдив. 
Вона вийшла.  
- Сержант Артеменко, - спитала.
- Я, - викрикнув молодий гарний хлопець. 
- Добре. Бери рядового Полуботка і разом дуйте по всьому дивізіону. Ваше завдання зібрати якомога більше дірявих вонючих шкарпеток. Візьміть ящик у секретарки, ящик від паперів. В нього все покладете. Значить, має бути десь 40 пар. Коли зберете, чекайте мене під дверима. 
- Єсть, - козирнув сержант разом з рядовим.
Вона повернулася в кабінет. Хлопці все ще стояли, а Оксана Іванівна сіла за написання звіту. А також треба було переглянути дещо у справах самого дивізіону. 
- Ось бачите, хлопці, - вимовила вона. - Шафа стоїть, і в неї не виникає жодних запитань, і бажань. А своє «Я» можете засунути куди подалі, - вона знову заходилася перебирати папери, лише подекуди подивляючись на годинник.
Час покарання добігає кінця. Піддослідні зайці виглядали змученими. «Так вам і треба» - думала Оксана. В двері знов постукали. «Сержант з рядовим» - промайнула думка - «ні, надто швидко». 
- Зайдіть, - сказала комдив. Це був Перепілка. 
- Дозвольте, пані комдив. Я з пакетом від голови штабу, - козирнув рядовий. 
- Давай сюди і можеш іти, - відправила вона його. 
Розпакувавши конверт, побачила офіційний лист. Швидко пробігла його очима. Через 3 тижні до дивізіону завітає комісія на перевірку як живуть солдати, чи усім забезпечені, чи не принижують честь та права. Який вигляд має сам дивізіон і чи нічого не крадуть. Перед цим треба провести інвентаризацію. 
«Цього ще не вистачало» - промайнула в голові думка і знову зникла. 
«Як же невчасно. Хоча можливо це з легкої руки командира полку Стахова. Хотів усунути дідуся, тепер і я на підході. Хитро, але не вийде.»
- Вільно. Орлов, Бубнов, Глизін та Філіпенко можете йти. - коли двері за цими чотирма закрились, вона звернулась до залишившихся. - Ви не проти, займаємось покараннями «нечестивих» солдатів з дошки пошани. Я доручаю це Вам, Багрянцев, а Ви, Суворов, йому допоможете.
Вона дістала свій блокнот і відкривши його продемонструвала записи по кандидатах з дошки пошани. 
- Підійдіть, сфотографуйте і можете бути вільні. Сподіваюсь ви розбиретеся. І поговоріть з прапорщиком Щербаком. Щось він надто дружній. Солдати пішли. 
Через хвилин 20 подзвонила Ліда. 
- Прийшли Артеменко та Полуботок. 
- Добре, я зараз вийду. 
Вийшовши з кабінету, її зустрів рвотний запах. Закривши лице локтем, вона скривилась, як і рядовий з сержантом. 
- А ви не пробували закривати ящика, аби ці аромати не розносились дивізіоном, - звернулася до них вона. 
- Вибачте, пані комдив, - рядовий Полуботок швидко захлопнув коробку. 
- Скільки зібрали? - спитала комдив. 
- Сорок одну, Чеботарьов розщедрився аж на дві, - розсміявся Полуботок. 
- Відставити сміх, - серйозно мовила дівчина. - Ви ж не хочете, аби наші піддослідні запідозрили неладне, - солодко продовжила вона. 
Рядовий не зразу запідозрив підвох, тому перестав сміятися і навіть трохи злякався.  
- Я жартую, розслабся Полуботок. 
- Пані комдив, не хвилюйтесь, Полуботок молдован по мамі. Того і жартів не розуміє, - гигикнув Артеменко. 
- Не дуже влучний жарт, - перестала посміхатись Оксана. - Так план такий: рядовий чекатиме в спортзалі разом з грузом. А ти, Артеменко, проведеш у спортзал Багрянцева з друзями. Я скоро підійду. Все, можете йти. Ну і запах, - Оксана відмахнула цей вонізм від свого носа, повернулась до Лідоньки :
- Ліда. Тільки спробуй хоча б натякнути Багрянцеву, що його чекає. - пригрозила.
- Добре, пані комдив. - розчаровано мовила Ліда. 
Ось вони і у спортзалі. Оксана Іванівна зайшла й побачила Артеменко. Всередині також чекав Полуботок з ящиком та п'ятеро піддослідних. 
- Ну і аромати, - протягнув Багрянцев. - Тухлі яйця можуть звільнятись. 
- Досить, Арт. - простогнав один із його підручних. Здається Орлов. Він мабуть єдиний мав якийсь вплив на Багрянцева, адже той вмить наче занімів. 
- Ні, скоріше тут притулок для бомжів, - хохотнув Глизін. 
- Притни язика, Олег, - знову Орлов.