Глава 2. Нінель

Оксані, як новому комдиву, виділили квартиру. Досить затишну.  

Вона тільки розібрала речі. Сіла. Видихнула.

Тільки дістала телефон, як екран засвітився, а потім Оксана почула знайому мелодію. Дзвонила її найкраща подруга, з якою вони частенько балакали. Варто було взяти слухавку, як голос почав оповідь без прелюдій.  
- Привіт, Ксеню. Хочеш розвеселю? 
- Я не проти. Дуже навіть "За". - відповіла Оксана.
- Ой, приходив сьогодні наш завкафедри Іващенко. Знаєш як ми його тепер називаємо? - взахльоп говорила Нінель. - Француз. Він минулої неділі з Парижа приїхав. Місяць там працював якимось лаборантом. Це тут він типу професор... Тепер носить рожевий полосатий шарфик на білий халат, вино п'є, відгинаючи мізинчик, аристократично. І всім розказує як там у Франції. - хихикнула.
- Ой, Нінель, наскільки я пам'ятаю та й стиль у нього завжди був трохи «французький». - підтримала розмову нова комдив. - Дивлячись на легку небритість, високий зріст, худорлявість та інопланетність. Звісно, якщо не брати до уваги пом'ятий халат, синці під очима та прагнення відлинювати від роботи. 
- Це ти добре його описала. - хмикнула подруга.
- Ага. Давай я тобі пізніше подзвоню, до мене гості, - Оксана відключилась. 

Ніна вже звикла до такого. 

Після розмови з подругою Ніна пішла розбиратися з справами, які їй доручили. Навчання у розпалі, тому і справ багато. Ще навчальну программу робити. В Аграрному університеті, як завжди, купа інтриг і ще більша купа обов'язків. 
- Ніно Петрівно, у нас пропав павлін, - бігла назустріч Нінель Глафіра. 
- В смислі, Глафіра Степанівна. Коли ? - на обличчі Оксаниної подруги відобразилась бура гама почуттів. 
- Так, десь у середу. 
- Почекайте, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя. Сьогодні понеділок. Невже ви помітили тільки зараз! - Ніна була в шоці. Такого абсурду вона давно не чула, хоча працювала теж давно. 
- Та ні просто. Група Іващенка обрізала кігті йому. Студенти… - торочила своє Степанівна. 
- А кормили його як? Почекайте… Що студенти? - нахмурилася жінка. 
- Ну, Іващенко поліз туди, а павлін залетів на дах. Ніяк зняти не могли. Тоді пропав. Ну, точніше, ми не впевнені, - Глафіра Степанівна емоційно розмахувала руками, сиплючи версіями. 
- Так, може, злякався просто. В суботу був День відкритих дверей. Діти бігали, фотографувалися з тваринами, - продовжувати розмову Ніна не хотіла, тому сказавши це, просто пішла. Зсилаючись на велику зайнятість. 
Телефон забринчав у кишені. На екрані з'явилась усміхнена Оксана. Нінель з радістю взяла трубку. 
- Знову привіт, - почала комдив. - Я вже звільнилась. Ми не договорили. Вибач. - винувато пролепетала Оксана. - Ну що? Які там ще новини. Хоча б сьогодні дізнаюся усі плітки нашого маленького селища, - Оксана Іванівна плюхнуласть в крісло. 
- Що ж тобі такого розповісти… В нас на тому тижні позвільняли з стаціонару всіх хозяйственників. Тепер ми, двоє лікарів, ходимо по черзі коров доїти. Зараз якраз одна отелилась, а я молока додому трохи забрала. Щоб зробити молозиво дітям. - Ніна була дуже замучена роботою, судячи з голосу.  
- Молозиво? - не зрозуміла комдив. 
- Ну жирне молоко, перше молоко корови для того, щоб телята краще росли. Запікаємо. На смак як якесь бізешне жиле. 
- Ой хотіла б я спробувати, - облизнулась Оксана. 
- Спробуєш. Я там тобі тобі з Сергієм передала. Через півгодини приїде, - усміхнулась в трубку подруга. - Вибач, але тепер Мені треба бігти. 
І вони, посміявчись, закінчили розмову.