Комбінатор
Під час мого проживання в Бельгії був у мене один приятель — мужичок із Вінницької області. Село його стояло на кордоні з Молдовою, тож величезна кількість міжнаціональних шлюбів там вважалася явищем цілком звичним. Та й якщо згадати, як у Союзі все було перемішано, то й узагалі справа буденна.
Женився Льоня на молдаванці-«покоїтці». Не знаю, чому там так називали віруючих євангельських християн, але дружина його була відданою саме цій церкві.
А він сам — хлопець пронирливий і дотепний. За ним і прізвисько закріпилося відповідне — Комбінатор. Частково й тому, що мав у користуванні гордість уральського машинобудування — ІЖ-Комбі, колись мрію всіх «крутеликів».
На цьому «броньовику» він і заробляв собі потроху на хліб з маслом для себе і свого «святого» сімейства. Схема була проста: в лісі брав нарізані дубові стовпчики й завозив односельцю. Там під час рейду їх знаходив лісник, конфісковував і відвозив назад у ліс. А Льоня тим часом підбирав нову партію для «потерпілого». Отак він ніколи й не лишався в програші.
Тож і називали його Комбінатором. Хай не «великим», але для місцевих — авторитетом беззаперечним.
Насіннєве дерево
А коли в дев’яносто сьомому заробітки зовсім посипалися, усі почали їздити в «Расєю» — хто з торгівлею, хто на заробітки. Я теж навідувався, та зараз не про мене мова.
От і Льоня зібрався по наводці якогось сибіряка в глухомань Томської області. Село чи райцентр — то чи Осиновське, чи Березовське «воєводство», точно не знаю, але голодно там було, як і скрізь у Росії.
Взяв він із собою трохи сала, ковбаски, ще всякої смакоти — та й кілька мішків соняшникового насіння. Не якогось там сибірського, сірого з білою облямівкою, а справжнього українського соняшнику. Мішків п’ять. «Що ж, пустому тягтися через пів-Расєї?» — міркував.
Поселився у самотньої бабусі, розпочав виробництво. Семечки обсмажував так, що запах розходився по всій окрузі. Сибірські мужики, зачувши, підтягувалися до бабусиної хати. А він ще й горілку у неї навчився гнати — чисту, як сльоза. Ті ж мужики такого й не пробували: у них «продукція» закінчувалася на першому бродінні браги, яку вони пили з гущою.
Владі місцевій він теж «підносив» п’ятдесятградусну, тож проблем не мав. Але приїхав він туди не пиячити, а бізнес робити!
Розпродав усе, що привіз, лишилося лише кілька мішків насіння. Та й ті швидко розійшлися.
А коли дівчата його питали:
— Дядьку Льоню, а як у вас воно росте, таке смачне?
Він, не моргнувши оком, відповідав:
— Та ви не повірите! Росте у нас багато сонячних дерев. Усі вкриті квітами. Ми по тих деревах лазимо, рвемо, лущимо, сушимо. А тоді масло душимо й семечки смажимо. А самі дерева заввишки з ваші кедри!
Дівчата йшли й удома переказували ці Льоніни байки. А він, натомість, набрав мішків п’ять кедрових горіхів — і додому.
Вдома похвалився дружині: мовляв, бізнес іде, треба знову їхати.
— Варто? — питає.
— Варто, певно, — відповіла вона.
Поїхав вдруге — а там ринок повен молдаван. Ціни збили, продають дешево. Він, хитрий, у другий райцентр подався, розпродав усе, але дружині дорікав:
— Що ж ти розповіла своїм? Вони ж мені весь бізнес зіпсували.
А вона:
— Ну, людям же теж треба заробляти.
І я, проїхавши пів-Європи, зауважив: на відміну від нас, молдовани, вірмени, грузини — своїх завжди підтримують. Нам би так навчитися…
Комбінатор-3. Кандидат у депутати
Зустрілися ми з Льонею у Ніцці, на бульварі Бейра. У Філіпа Мотреску на галереї — тобто на балконі колишньої дискотеки, яку спершу «анексували» румуни, а згодом Філіп викупив у сестри Ауріки.
Познайомилися ми якось невимушено, й одразу виникла симпатія: вік у нас був приблизно однаковий, теми знаходилися цікаві.
А щоб перебувати у Франції легально, треба було оформитися в префектурі. Процедура нескладна: розповідаєш, що тобі небезпечно повертатися на батьківщину, і отримуєш дозвіл залишатися. Простіше простого. Навіть Едуард Лімонов у книзі «Едичка» про це писав.
Суть була в тому, щоб вигадати «жахливу історію» про своє переслідування. От і сидить Льоня, мізкує — нічого придумати не може. «Проза.ру» йому була не знайома, тож муза вперто оминала.
— Слухай, Паша, — каже він до мене. — Що б таке вигадати? Допоможи, бо сам нічого не можу.
А я, як завжди, відгукнувся на чужу біду.
— Льоню, ти ким у колгоспі працював?
— Трактористом.
— Добре. А люди до тебе як ставилися?
— Та добре, я завжди в пошані був.
— От і чудово. Уявімо, що люди захотіли тебе висунути кандидатом у депутати райради. А там уже був претендент — якийсь мент, старлей, «блатний». У нього все схоплено, а твої земляки — за тебе. Конфлікт інтересів. Мент починає підкопуватися, а ти — кришталево чистий. І от, коли ти втомлений повертався з поля додому на тракторі, по дорозі тебе обстріляли з автомата. Диво, що жив лишився. Потім ще й гранату вкинуло у твій сарай. Добре, нікого не було. Земляки зрозуміли, що тебе не залишать у спокої, і по християнському каналу переправили у Францію. А той мент тепер став депутатом і дружині своїй казав: «Як тільки він з’явиться — грохну». Як тобі?
— Та підійде! Ну ти й Достоєвський!
— Тут радше Адамов пасує.
Отак Льоня й отримав тимчасову прописку на Бонапарта, 30. А потім ми подалися вже до Бельгії — роботу шукати.
Як ми з дядьком Льонею «кефір» пили
У Брюсселі ми з дядьком Льонею тимчасово тулилися в квартирі одного Драгоша. Квартира була схожа радше на гуртожиток: ночувало там з десяток душ, і тільки ми з Льонею серед них не були молдованами.
Часом ми прогулювалися проспектом Леопольда Другого, повз величезний супермаркет Aldi. І тут Комбінатор — так я прозивав Льоню за його винахідливість — раптом зітхав і починав свою «молдавську сагу»:
— Знаєш, Паша, щось дядько Льоня кефіру захотів.
Відредаговано: 31.08.2025