31

Три місяці сиджу в ямі. Як я тут опинився, — не пам’ятаю зовсім. Недалеко від мене, ще, щонайменше дві сотні таких самих нещасних, як і я. Але я сиджу набагато довше за всіх. Звідки я знаю? Самі наглядачі не розуміють, чому я досі не помер. Та я і сам не розумію...

Ночами до мене приходить одноока білка. І просить відкусити ще шматочок її нескінченної любові. Доводиться підкоритися. Мати все-таки... Але я тиждень уже нічого не їв. Просто нічого не залишилося. Лише пухнаста, біляча шкірка. Тих, хто зуміє вижити через два тижні очищувального голодування, забирають у канчуки. Але кажуть, краще б вони тут здохли, менше б мучилися, ніж іти на корм одному нестаріючому диктатору. Мене ця незавидна доля чомусь постійно оминає. І не тому що про мене всі забули. Навпаки. Біля мене постійно чергує десяток воїнів. Ще сотня, охороняє це моторошне місце. Це не рахуючи металевої решітки над моєю ямою. До чого такі обережності, мені абсолютно незрозуміло. Адже в цій ямі, я-то і поміщаюся насилу. Однак не забуваю піджиматися на металевих прутах і присідати... Але не останній тиждень. Чи два... Я точно не знаю. Мати перестала відвідувати мене й годувати. І навіть змарнілий до стану мумії Мерзи, і той не заходить. Хоч би розповів наостанок, як це він вижив тоді в лісі...

Усі про мене знову забули... І я знову майже не відчуваю своїх ніг. Усі, крім моїх мовчазних охоронців. Які з нетерпінням чекають моєї смерті, щоб віднести мій останній подих на стіл великому імператору... Я не жартую... У них і спеціальний мішок на цей випадок приготовлений...

Я відчуваю, що скоро зустрінуся зі своєю матір’ю. Адже вона про мене скільки дбала. Навіть після смерті. Пора б і мені про неї подбати...

Сьогодні, я мабуть востаннє дивлюся на неймовірно красивий місяць. Одночасно згадуючи той прекрасний, і водночас жахливий місяць у царстві Тенгрі. Я навіть чую передсмертний, приглушений стогін. За ним інший, третій... Але чомусь не бачу блискавок, що піднімаються до світлого диску. Лише тихий скрип вирваної з корінням решітки і чиїсь сильні руки, що піднімають моє знесилене тіло з остогидлої мені ями.

— Ну здрастуй, онучку... — тихо шепоче мені старий, бородатий чоловік із величезним птахом на плечі, і одночасно вішає мені на шию родовий медальйон, що переливається зеленим світлом.

— Привіт... — зібравши останні сили, відповідаю я йому. — Ти, Тенгрі?

— Ні Комар, син Мбека! — усміхається старий. — Я твій прадідусь, хан Талалай. Голова чорних вісників смерті та старійшина найдавнішого роду серед усіх кочових племен. Ласкаво просимо в сім’ю!