30

Темник, все своє військо сюди все ж не покликав. Дві тисячі добірних головорізів жваво розсікали на невеличких конячках, улюлюкаючи і вигукуючи всілякі образливі фрази, адресовані жителям цього поселення. Особливо діставалося місцевому старості. Якому з усіх боків лунали погрози не просто вбити, а вчинити щось таке, про що я, з вашого дозволу, промовчу. Те саме стосувалося і жіночої частини населення. Непристойності сипалися як із рогу достатку. Загалом, галас стояв такий, що хотілося закрити вуха, і більше їх ніколи не відкривати. Досить таки скромні й ввічливі у звичайному житті люди, на очах перетворювалися на шалене стадо вбивць і ґвалтівників. Але головне завдання всього цього балагану було вселити страх та жах у жителів цього містечка. І судячи з реакції оточуючих, його було з успіхом виконано. Але до активних дій, поки що ніхто не приступав.

Я перерахував свої дрібні стріли. Вісім штук. Не густо. Подивившись на княжича, що засів по сусідству, я побачив у нього теж порівняно невеликий лук, і цілий ліс схожих на мої, відмінно зроблених стріл.

— Чуб, слухай, попроси у княжича трохи стріл. — вирішив я напружити командира місцевого ополчення, який направо і наліво роздавав накази.

— Трохи, це скільки? — вдосталь накричавшись, нарешті зійшов до мене досвідчений воїн.

— Ну... — почав я мрійливо. — Усі? Навіщо вони йому з пораненою рукою?

— Та він, не дасть! — відразу заявив чоловік.

— Попроси все, а якщо дасть хоч половину, буде просто чудово! — запропонував я як варіант.

— А сам чому не попросиш? — усміхнувся Чуб.

— Смієшся, чи не так? — закивав я головою, скрививши кислу пику у відповідь. — Він через мене ледве ходить, і найближчим часом навряд чи стріляти зможе. Сидить як собака на сіні, і сам не гам, і іншому не дам...

— Гаразд, Комар. Зараз кожна стріла на рахунку, навіть така. Негоже їх у нікуди витрачати. Я краще з його дядьком поговорю...

Після втручання Чуба, і його розмови з бородатим, багато одягненим мужиком, ситуація кардинально змінилася. У княжича залишився один, щільно набитий стрілами сагайдак. У мене ж, уся його чимала, військова міць. Двісті п’ятдесят три стріли! Неймовірно задоволений собою, я стояв на принесеній батьком із дому лавці. І мило посміхався в усі мої молочні зуби княжичу, який остаточно скис.

— Синку, а Зевуна, обов’язково було вбивати? — раптом заявив батько, відволікаючи мене від корчі пик малолітньому феодалу. Я глянув на вбитого горем татуся, який стільки років ростив цього величезного пса. — Ніяк, не можна було з ним просто по душам поговорити, попросити з дороги відійти... Він же все з півслова розумів! Можна навіть сказати, відчував. Я його, ось із такого маленького клубочка виростив...

— Ніяк... — коротко відповів я. — Не слухав він. Немов сказився. Вибач...

— Не слухав? — здивувався батько. — Дивно... Начебто не водилося за ним такого гріха. Ах, так... — раптом про щось згадавши, вийняв він із-за пазухи невеликий згорток. — Ось, підібрав усе, що від твоєї тваринки залишилося. Не встиг трохи. У собак просто з пащі вирвав. Ти ж із нею не розлий вода був. Та й не міг не забрати, тягнуло мене до неї щось... — віддав мені закривавлену ганчірку батько. Мою безтурботність, як рукою зняло. Тремтячими руками я розгорнув маленький пакунок і... Знову згорнув. Притиснув до серця, абсолютно не розуміючи, що ж мені тепер із ним робити...

Але тут, буквально біля мого вуха просвистіла перша, випущена ордою стріла. А за нею, вже сотні свистячих древок заполонили все небо. Я тут же сховав згорток із залишками білки собі за пазуху.

— Батьку, не стій під стрілами! Пригнися! І взагалі, йшов би ти поки що вниз. А то стрілець із тебе, прямо скажемо, неважливий. Востаннє, в оленя з десяти кроків не зміг влучити. Якби не Зівун, утекла б здобич.

— Та тут і сліпий не промахнеться! — відповів, усе ж присівши зі своїм величезним мисливським луком, чоловік. — Он їх скільки!

Крім вершників, з лісу вийшло дві сотні піших воїнів з драбинами. І під прикриттям тих самих стріл, побігли до стіни. Я одразу ж зрозумів куди потрібно стріляти. По тих, хто перший ніс драбину. І першою ж стрілою, примудрився зупинити весь десяток, що стрімголов мчав попереду всіх. Вони так поспішали, піднявши над собою драбину, що не помітили свого ж товариша, що впав, і тут же всі дружно гепнулися разом із важкою облоговою драбиною. Яка до того ж, ще й розвалилася на кілька дрібніших драбин. А на них наскочив десяток, що біг за ними. Відразу ж загальмувавши весь наступ.

Побачивши, як хлопчисько з одного пострілу зупинив мало не сотню нападників, захисники переможно заволали, і відразу ж почали нашпиговувати стрілами тих, хто впав. Я ж спробував виконати подібний трюк з іншими загонами, що несли на витягнутих над собою руках своє облогове спорядження. Але так як перший раз, мені вже не щастило. І мені довелося методично вбивати свої дрібні кілочки в воїнів, що атакували нас та здавалися нескінченними. Єдине, що нас справді рятувало, це те, що з низини до поселення була тільки одна дорога. І весь цей мурашник, крокуючи прямо по тілах убитих і поранених, шикувався, вважай, у чергу за своєю смертю. Поки нарешті, весь прохід не був завалений пораненими і мертвими воїнами. У добру половину яких, потрапив саме я.

На той час у мене вже добряче втомилася рука, раз по раз максимально відтягувати тятиву, щоб стріли княжича, котрі виявилися набагато більшими за мої дитячі стріли, долітали саме до цього вузького місця. Та й дитячі пальці, які відвикли від співучої тятиви, стерлися мало не до кісток. І найголовніше, у мене майже закінчився мій боєзапас. А противник навпаки, спішившись, лише потроїв свої зусилля. Та ще й притягнув величезний таран. І на відміну від першої хвилі тих, хто наступав, що вважай з голою дупою перлися на стіну, тепер, прикриваючись високими щитами, просто по головах своїх товаришів, що лежали, попрямував до наших воріт.

— Комар! — прокричав весело Чуб, та ти не десятка лучників вартуєш, а мабуть, — усієї сотні! Давай, поки ми смолу розігріємо, прикінчи тих, хто таран тягне. А то через щити ці, ми ніяк потрапити в них не можемо. А ти зможеш! Я знаю!

— Не зможу! — всунув я закривавлені пальці в сніг, щоб хоч трохи зняти біль. — У мене стріл більше немає! І пальців, вважай, — теж... — прошепотів я.

— Стріл? — перепитав староста, з іншого боку від воріт. — Сват, хлопцеві ще стріли потрібні. А княжич і носа висунути боїться, віддав би йому його сагайдак.

— Нічого я не боюся! — образився пацан. — Нога болить. Встати не можу. Якби шмаркач її ножичком не штрикнув, то я б їх усіх поклав.

— Ми віримо княжич, віримо... — відгукнувся Чуб. — Але якщо вони ворота виб’ють, то тоді нас усіх тут покладуть... Он, навіть переговорів із нами ніяких вести не стали... Зовсім не поважають. Нехай Комар, усіх, хто таран несе, переклацає, а то наші стріли, в кращому разі, в щити втикаються. А він і між ними вицілити зможе.

— Гаразд, — погодився княжич. — Але тоді нехай він лук свій кривий, після всього мені подарує.

— Подарує, подарує... — вирішив за мене староста. — Навіщо він йому, без голови потрібен буде. Сподіваюся, ніхто в казки про онука імператора не повірив? Це ж треба до такого додуматися! — я нічого не відповів. Мені головне було врятувати свою сім’ю і Мілку.

Сагайдак, що перекочував до мене, з чудовими, хоча й більшими, ніж у мене, стрілами, напрочуд швидко порожнів. А його вміст встромлявся в воїнів, які вже щосили ламали дубові ворота. Я прекрасно розумів, що як тільки вони виб’ють ворота, їх вже буде не зупинити. І тому, помічаючи найменші шпарини в їхній обороні, я не шкодував дорогоцінних стріл, не соромлячись одразу ж бити по ногах і руках атакуючих. А воїни, що підбігали їм на допомогу, падали вже під стрілами козачків Чуба і відмінно озброєних та навчених, гриднів княжича. Але не встиг я спустошити останній сагайдак, як піднімати важкий таран було вже нікому. Мешканці містечка раділи і святкували ледь не остаточну перемогу.

Вкотре опустивши закривавлені пальці в сніг, і ясно відчуваючи оголеними нервами кожну сніжинку, я не поділяв їхніх невиправданих веселощів. Хоч темник і поклав тут купу народу, але вочевидь це були недосвідчені пастухи, які лише нещодавно прийшли до нього на службу і ще вчора пасли отари овець та табуни коней. У яких і броні-то ніякої не було. А всі його досвідчені, загартовані у важких боях війська, так і продовжували розсікати на конях, періодично поливаючи нас дощем зі стріл. А в мене тепер уже точно не залишилося жодної дрібної стріли. Хоча... Одна стріла у мене все ж таки була. Забракована мною крива палиця, яка незрозуміло як опинилася в сагайдаку в княжича, все ж самотньо визирала з дерев’яної суми...

Зробивши висновки, темник нарешті пустив у бій третину бойової кінноти, яка спішилася. Решта так само прикривали їх поодинокими стрілами. Поставивши кілька драбин на круті схили перед містом, вони нарешті перестали всі пертися однією й тією самою, заваленою трупами дорогою, а під прикриттям воїнів із високими щитами, які йшли попереду тих, хто ніс драбину, почали наступати з усіх боків. Чуб, щойно виливши палаючу смолу на величезний таран, що все ще становив небезпеку, замахав палаючим обрубком. І відразу ж, майже все поселення, включно з жінками і підлітками, полізло на стіни, тримаючи в руках рогатини, дерев’яні вила, або просто загострені палиці.

Не встигли ординці поставити драбини, і величезним натовпом піти на штурм, як сотні каменів, палиць та інших, доволі неприємних предметів, включно з розплавленою смолою, полетіли на їхні голови. Мені ж у цій ситуації дуже допоміг мій ведмежий кіготь, який я прив’язав на кінець довгої палиці і раз по раз встромляв у тіла, що лізли. Батько і Чуб теж не відставали. Батько відмінно працював сокирою, а Чуб, своєю неймовірно швидкою шаблею. Майстерно рубаючи ворожі голови.

Ось, все ж даремно я забивав на тренування, віддаючи перевагу іграм з хлопцями. Які теж були на цій стіні. Благо, що побудована вона була дуже навіть добре і зі знанням справи. Та тут ще стільки ж людей спокійно б умістилися, настільки широкою вона була. Я час від часу поглядав на княжича, сподіваючись, що його хто-небудь ненароком приб’є, чи що. Але цей спритний малий, хоч і помітно кульгаючи, але зі своїм новим мечем справлявся і справді доволі добре. І як мінімум одного нападника, особисто заколов. Причому лівою рукою. Загалом, нашому противнику сьогодні явно не щастило. На одного воїна, що видерся на стіну, накидалося одразу з десяток розлючених жителів, миттєво перетворюючи того на діряве сито.

Була серед них і внучка старости. І не просто спостерігала, а одягнувши поверх сукні чорну кольчугу Сартака, озброєна коротким списом, намагалася не відставати від свого діда і Білого, який всюди слідував за нею, щосили тикаючи разом з усіма, гострою сталлю.

Чуб практично всіх поставив на стіну. І як не дивно це усвідомлювати, в цій залитій кров’ю і тісній від людей, що штовхають один одного, обстановці, запекло борючись за своє життя, вони перемагали професійну армію, що напала на них. Нехай і не всю армію, а лише зовсім невелику, найменш досвідчену її частину, але коли в долині забарабанили відхід, народ ледве з глузду не з’їхав від радості. Я ж їхнього радісного оптимізму знову не розділив, прекрасно розуміючи, хто там усім заправляє. А ці дві спроби з ходу взяти, як виявилося непогано укріплене поселення, було нічим іншим, як розвідка боєм і заразом бойове хрещення для молодняка. Адже попри всі наші зусилля, їх чомусь менше не ставало. А навпаки, основні сили тільки-тільки почали підтягуватися. Про це свідчило й те, що я помітив там дуже знайому мені, струнку постать Ахмета з двома сотнями вершників, і красеня Такту, з його відмінно екіпірованою сотнею. Та й навколо почалася якась підозріла діяльність. Розвели багаття і підвезли дивне нагромадження з’єднаних між собою колод на величезних возах. І прив’язавши до задньої сторони воза ще одну четвірку коней, почали розтягувати цю купу дров у різні боки. І непоказна купка просто на очах перетворювалася на доволі складну конструкцію, що дуже нагадувала стінобитну машину з кошиком для метання каміння.

Спостерігаючи за тим, як у їхній бік розгорнули дві такі машини, захисники фортеці помітно притихли, а темник, обговоривши щось з іншими командирами, розгорнув білий прапор і разом з десятком вищих чинів, поскакав до поселення...

***

— Я буду говорити зі старостою цієї громади! — ламаною місцевою, раптом прокричав батько Мерзи. Був тут і сам дивом вцілілий сотник. Я його насилу впізнав. До того той змінився. Сильно схуд і виглядав на десяток років старшим. Але так само завбачливо ховався за широкою фігурою свого батька.

— Я, — староста! — визирнув між колод старий. — Чого вам, іродам треба?

— Послухай, старий! — продовжив карбувати слова темник. — Я скажу як є. І хочу, щоб ти мене зрозумів. Найголовніше, що ти маєш почути, це те, що я не хочу тут усе дощенту зруйнувати або спалити. Мені цього не потрібно. У своєму довгому житті на славу Імператора, я стер з лиця землі сотні таких містечок і поселень. Але мій славний подвиг так і не був оцінений Чингісханом. І на старості років, мені самому доводиться здобувати землі для свого улусу. Я хочу передати ці землі своїм дітям. Передати їх багатими і процвітаючими. І як батько, ти повинен мене зрозуміти. Адже в царство Тенгрі, я їх із собою не заберу, чи не так? Ось тут, мені і потрібен ти.

— А я тут до чого? — прокряхтів староста. — Ми тут живемо, нікого не чіпаємо. Ну і нас, як бачиш, краще не чіпати...

— Я знаю, ти шукаєш визнання для свого роду. Щоб твоя внучка стала рівною з іншими вельможами. І я можу це тобі дати. Видавши їй ярлик на князівство. Просто будеш платити данину моєму роду, а я, своєю чергою, — імператору. Подумай. А то ж я можу і силою взяти. Але тоді мені доведеться віддати це місто на розграбування моїх воїнів. Ти і так маєш бути вдячний, що я зійшов до цієї розмови з тобою. І щоб мої слова не здавалися тобі порожнім звуком, ось тобі невеликий подарунок. — темник підняв руку, і два палаючих величезних валуни полетіли над нашими головами. Врізавшись у башточку з дзвіницею над будинком старости і чийсь будинок, миттю рознесли їх на друзки. Залишивши після себе палаючу двоповерхову будівлю і повністю зруйнований будинок.

— Пожежа! — з криками кинулася тут же гасити люди, що сновигали внизу.

— Ну, гаразд... — прокашлявся переляканий дід. — Це що виходить, мало того, що ти три шкури з нас усе життя здирати будеш, — і тобі заплати, і тому, хто над тобою, — але ти ж зараз не підеш звідси просто так? Все до нитки розграбуєш!

— Не піду... — визнав темник. Але якщо ти з власної волі видаси мені мого колишнього десятника, який утік від нас і вирішив тут оселитися. То майже нікого вбивати і ґвалтувати не будемо. А так, заберемо тільки те, що старшинам нашим сподобається.

— Якого ще, десятника? — не зрозумів староста. — Нема в мене нікого, твого роду-племені!

— Ну як же, немає? Адже це він, своїми дитячими стрілами, половину своїх же товаришів, у царство Тенгрі відправив. Ти не бійся старий, я його вбивати не буду. Мені самому такий воїн потрібен. Буде жити ще краще, ніж раніше. Або, — раптом посерйознішав мужик, — ми для початку, всіх, хто менший за колесо, включно з юним княжичем і твоєю онукою, на кілки цієї огорожі насадимо, а якщо списів не вистачить, бовгарам згодуємо. Бо все одно вони подорожі до своїх майбутніх господарів не переживуть... А навіщо мені зайві витрати. А потім, для науки іншим містам і поселенням, і попелу тут не залишимо. Щоб вони самі в данники великої імперії, в чергу вишиковувалися...

— Не віддавай їм Комара! — видав раптом княжич. — Відіб’ємося якось! Моя дружина, вже напевно послання отримала, і ось-ось, на підмогу під’їде. Та й інші князі, підсобити обов’язково захочуть!

— Це, послання? — кинув під ноги коня, голуба зі стрілою Ахмет. — Або це? — другий птах упав якраз поруч із першим.

— Дивись старий. Захочеш княжича своїй онучці нареченим залишити, я не проти, якщо він золотій орді присягне і моїм данником стане. Або ж, як варіант, може за мого сина Мерзи, вийти. Він хлопець хоч куди! Після сутички з Комаром, два рази живим залишився. А цей десятник, майстра темних з одного пострілу вбив і самого хана Бату від смерті врятував.

— А якщо він і тебе з одного пострілу, як того чорного вбивцю, до черв’яків гнити відправить? — проскрипів дід. — Не боїшся?

— Ні старий, не боюся... — усміхнувся темник і знову підняв руку. Два палаючі снаряди знову розсікли повітря, впавши десь посередині площі, знісши разом із корінням те саме дерево, з якого я нещодавно впав, заразом влучивши і в стайню. Шум та іржання поранених і наляканих коней стояли просто неймовірні. Наводячи ще більший страх на оточуючих. — Схоже, що стріли його дрібні закінчилися. Та й крім мене, тут ніхто не зацікавлений залишити вам життя, особливо після того, як ви вбили їхніх людей...

— Чуб! — смикнув я воїна, який ошелешено дивився на той жах, що творився зараз посеред поселення. — Мені потрібно що б ти якось відволік Ахмета!

— Так ти, арабан золотої орди? — подивився він на мене дивним поглядом, до білків стиснувши свою шаблю. — Значить, княжич мав рацію...