29

Забравши з таємного місця свій лук, я практично порожніми вуличками дістався до свого будинку. Ні мачухи, ні молодшої сестри на місці не було. Підійшовши до прив’язаної біля ґанку вовчиці, яка гарчала на мене, я став на коліна та вперше з нею заговорив вовчою мовою. Ошелешена тварина відразу ж переставши гарчати, та уважно слухала кожне моє слово.

— Тихо, Рі. Я твій друг. І друг Хо. Я тут щоб тебе звільнити. — максимально дохідливо пояснив я вовчиці. — Ти тільки не хвилюйся... — і не чекаючи згоди звіра, потягнув мотузку на себе. Але побачивши в моїх руках узятий із хати ніж, вовчиця одразу прийшла до тями і, позадкувавши в дальній кут, спробувала мене вкусити.

— Спокійно, Рі! — відсмикнув я руку. — Я твоєму нареченому нещодавно надрав зад, і з тобою теж впораюся... — і я глянув у її очі поглядом моєї матері-вовчиці, сподіваючись змусити себе слухатися. — Він що, про це не розповідав?

— Мого Хо, ніхто не зможе перемогти! Тим паче, таке дрібне, двоноге щуреня, як ти! — прогарчала вона.

— Та що ти кажеш? А шрам у нього за вухом звідки? І на хвості відмітини? — ще більше свердлячи грізного звіра поглядом альфи, я намагався схилити вовчицю, що визвірилася, до співпраці. — Адже я не просто його пошматував, а ще й вбив у чесному поєдинку! А потім оживив. Не віриш? Давай я тебе до нього відведу, і ти сама його про це запитаєш. Тільки дай перерізати мотузку. І від мене ні на крок. А то місцеві собаки тільки про те й мріють, як би тебе розірвати. А я знаю стежку прямо до Хо. Він тебе давно вже чекає. Щовечора просить мене тебе привести. Та ти й сама його чула. Як тут, не почути... Кома-ар! Я чекаю-у! — вовчиця пригадавши завивання коханого, і зіставивши іншу інформацію, раптом подивилася на мене, ще більш здивованим поглядом.

— Ти, — Комар? Він мені про тебе розповідав... — заявила вона тихим голосом. — Не про те, звісно, що його переміг жалюгідний, двоногий пацючок. А про великого й могутнього мисливця на ім’я Комар, його найкращого товариша, з яким він здолавши багато перешкод і ворогів, повернувся з того світу. І все заради мене... Я думала, це красиві казки... Ну, і чого ти чекаєш? — раптом підхопилася вона. — Ріж давай!

Промучившись із цим тупим ножем кілька болісних хвилин, я нарешті виліз з-під обгородженого міцними гілками ґанку, де ми з батьком закривали на ніч вовчицю. Але не встиг я піднятися, як мене зустріла чергова гарчаща звірюка. Розміром з теля-переростка.

— Зівун! — гаркнув я на зазвичай спокійного, немов бабусин килим, волохатого пса. — Відійди! — але песик явно був проти. Вовчиця, побачивши її нового кавалера, знову загарчала ще сильніше, ніж раніше. Я криками спробував втихомирити величезного звіра, що однією лише своєю вагою міг підім’яти під себе нас обох, і навіть не помітити цього. А мій тупий клинок, явно ні на що не годився. Що ж мені робити з цією набридливою псиною? Адже замість того що б відступити, він ще більше вискалив свої чималі ікла і попер на нас із вовчицею.

— Зівун, та відпусти ти нас! — намагався вмовити я пса. — Навіщо тобі ця злюча, облізла шапка потрібна? Ти ж у нас, он який красень! Знайдеш набагато ліпшу! — але пес ні в яку. Я вже почав потроху поглядати на свій лук, який я залишив біля вхідних дверей у будинок. Але туди ще дістатися потрібно. А цей бугай, попри всю недолугість і підвищену кошлатість, бігати вмів дуже швидко. Одного разу навіть пораненого оленя наздогнав. І не просто наздогнав, а стрибнувши на того, тут же збив його з ніг. Навіть батько здивувався, що він так уміє.

— Ну гаразд, голубки. Ви тут розбирайтеся, а я пішов... — але не встиг я зробити крок у бік сходів, як пес одразу ж підстрибнув до мене і гаркнув у саме вухо. Змушуючи мене разом із вовчицею залізти назад під ґанок.

— Послухай, Рі. — присівши навпочіпки і показуючи всім виглядом, що я його прекрасно зрозумів, звернувся я до вовчиці. — Ти як сильно до Хо повернутися хочеш? Чи можливо, вже охолола до свого нареченого, з таким-то новим залицяльником? — вовчиця відразу на мене озвірилася.

— Я бачу Комар, ти не знаєш, що вовки створюють сім’ї раз і назавжди? Раз таке питаєш? — я посміхнувся.

— Ну, чому ж, не знаю... — зітхнув я. — Чудово знаю. А питаю, бо можливо, нам тут із тобою обом померти доведеться... Або принаймні тобі. Якщо я до своєї чарівної палиці вчасно не встигну, поки ти свого нового залицяльника до смерті не зацілуєш. То ти Хо більше не побачиш... — вовчиці вдруге говорити нічого не довелося, вона одразу ж рвонула на Зівуна, намагаючись намацати серед звисаючого, зимового хутра його могутню шию. І поки вони намагалися прикінчити один одного, я немов білка в одну мить стрибнув на ґанок і, схопивши лук і три стріли, вистрілив Зівуну в задню ногу. Відразу ж підібравши ще одну смертельну стрілу.

— А ну! Відвалив від неї! — пес заскуливши від болю, вишукував ледве помітними за рослинністю очима нового ворога. Усвідомивши, що це я заподіяв йому біль, він одразу ж рвонув на свого кривдника. — Фу! — спочатку крикнув я, але потім випустив по ньому майже впритул, одразу дві стріли, але цьому бегемоту, явно все було байдуже. І буквально за мить до того, як він зламає мені все, що можна зламати, я забрався з його шляху, зістрибнувши з ґанку спиною в глибокий сніг і на льоту заганяючи стрілу кудись за вухо величезному звіру. Зевун з такою силою стрибнув на мене, що навіть дубові двері, не витримавши його ваги, просто зірвало з петель і вони з гуркотом впали всередину хати.

Я зовсім не хотів його вбивати. Більш нешкідливого пса й уявити собі було важко. І тому витягаючи свої дорогоцінні стріли з волохатого тіла, я насилу стримував сльози, чудово розуміючи, як засмутиться батько, коли про це дізнається.

Але робити нічого, і взявши свої санчата та набивши мішок в’яленим м’ясом і хлібом, я вдягнув пошиті мені мачухою на підміну шкіряні валянки та змінну одежину, яка сохла на печі після вчорашнього веселого катання на санях. Начепив забуту мною з ранку шапку, шкіряний поясок із вовняною накидкою, що дістався мені від Шрама, прихопив невеличкий казанок і поманивши за собою вовчицю, вирушив до таємного проходу за однією з господарських будівель нашого старости...

***

Але не встигли ми з вовчицею відійти подалі в ліс, як я почув, що з низини лунає вже майже забута мною мова. Проповзши під густими заростями, і намагаючись не шуміти, я оторопів від картини, що мені відкрилася. Вся ущелина під зав’язку була забита кінними вершниками. Та їх там було видимо-невидимо, не менше тисячі! Усі сиділи мовчки, намагаючись не шуміти, лише зрідка перекидаючись тихими фразами. На чолі цього війська, на великому коні, сидів уже знайомий мені зі свята у Сармата, досить великий воїн. Це був дуже неприємний тип. Батько Мерзи.

— Ну, що там? — раптом запитав мене хтось.

— Засідка... Треба б Мілку попередити... — важко зітхнув я. І відразу ж обернувся. Чорна морда явно мені посміхалася. — Я вже думав, ти про мене забув. — прогарчав тихо Хо, тут же лизнувши мене в щоку своїм шорстким язиком.

— Як-же, забудеш тебе... — я тут же його обійняв.

— Ну-ну... — загарчав вовк. — тихіше ти, Комар, а то що подумає про нас із тобою Рі... — я йому посміхнувся, і відповзаючи з кущів, попрямував до вовчиці, яка чекала на нас.

— Я так розумію, що ти туди більше не повернешся, так Комар? — відійшовши якомога далі, прогарчав мій чорний товариш. — І запаси на перший час зібрав чималі. І Рі мені розповіла, як ти її від пса рятував. Та слова свого дотримав. Я цього не забуду, брате. Можеш поки що з нами пожити. Я лігво влаштував знатне, місця на всіх вистачить.

— Я б із задоволенням Хо. Чесне слово! Але не можу я. Потрібно мені мою Рі, попередити, що на них самих, пастку влаштували! А ви йдіть, тут скоро дуже небезпечно буде. — махнув я рукою в глиб лісу. — Ось тут якраз, — вказав я на мішок з їжею, — вистачить зустріч відзначити. Та в лігві небезпеку пересидіти.