28

Щоб краще роздивитися Мілку в її новому вбранні, я за своєю ведмежою звичкою заліз не тільки на дерево, що стояло поруч, а ще й на довгу гілку, яка так вдало виступала над головами місцевих глядачів. Але суха гілка не витримавши моєї, неабияк поважчавшої за пів року фігури, зрадницьки надламалася, і я з тріском звалився прямо на голови щойно зарученої пари. Охорона, що підбігла, схопивши мене за комір, хотіла відтягнути подалі від феодала, що впав на дупу, і там вже переламати нахабі всі ребра. Але Мілка окриком відігнавши від мене мордоворотів заїжджого нареченого, відразу подала мені руку, допомагаючи встати.

— Комар! — злякалася за мене дівчина. — Ти цілий? — скривившись від болю, я глянув у її неймовірно красиві очі. А потім і на притиснуту до серця, подаровану цього ранку, блакитну квітку в її руці.

— Усе добре... — спробував я стати на ногу. — Вибач, не хотів зіпсувати тобі свято...

— Я сам йому допоможу! — раптом зголосився новоспечений наречений, який вже піднявся на ноги. Відразу ж грубо схопивши мене під руку. — Ось ти значить який, Комар... — прошепотів мені юнак. — Я то думав, ти побільше будеш. Ну, або красень якийсь місцевий, на кшталт цього здорованя. — ткнув він кінчиком меча, в Білого, котрий відразу замотав головою. — Але щоб якась недоросль в облізлому кожусі, мені поперек дороги стала, — це вже перебір! — і з усієї сили штовхнув мене на землю. А потім заніс надомною хоч і невеликий, але цілком собі, гострий меч. — Значить вирішив на моє зазіхнути, так, недоносок? — і рубанув з плеча по моїй здивованій фігурі...

Можливо, на цьому всі мої пригоди й закінчилися. Що цілком би влаштувало добру половину присутніх тут людей, які тихо заздрили успішному хлопчині. Але виблиснувши, крива шабля Чуба, буквально за мить до моєї безповоротної кончини, перехопила клинок юного душогуба. Через що вся охорона княжича відразу наїжачилася гострими предметами.

— Чуб! — прикрикнув на козака наш староста. — Що за справи? Нехай княжич змахне з вовченяти його качан, та підемо всі заручини святкувати! А то й у сусідніх поселеннях уже напевно знають, що він до моєї онуки нерівно дихає! А ти ж прекрасно знаєш, що коли Комар у голову щось взяв, то й обухом не виб’єш! Он, навіть княжича мало не забив. А що далі буде? Дівку вкраде і в ліс поведе?

— Я ж не проти... — спокійно відповів Чуб. — Тільки от, є одна маленька проблема...

— Яка ще, проблема? — не зрозумів староста.

— Княжич тут, поки що ніхто, і звати його — ніяк. А Комар, незважаючи на свій ніжний вік, — шановний мешканець нашого поселення і приносить йому чималу користь. Хто найбільше зайців і оленів зловив? Комар! Хто придумав як воду до будинку провести, щоб до річки не ганяти щоразу? Знову ж таки, — Комар! А піч із трубою, що тепер мало не в кожній хатині є і дров майже не просить? Комар! Цей малий, за ті півроку, що тут живе, стільки прибутку в загальну скарбницю приніс, що цілком заслужив на чесний поєдинок за свою любов. Адже так, вільний народ?

— Так то, воно так... — з побоюванням поглядаючи на старосту, який пожирав їх злими очима, загуділи, потупивши очі в сніг, усі присутні.

— Чи ти княжич, злякався? — не здавався Чуб, бачачи, що не до тих він звертається. — Злякався вдвічі меншого за себе соплю? Що ж твої гридні скажуть? Боягуз наш князь... Кому такий потрібен!

— Ти говори, та не заговорюйся, Чуб! — прикрикнув на нього Старий. — А то швидко тобі твій кінський хвіст підрівняю! Так, Комар малий вправний і користь нам приносить чималу, — ніхто не сперечається. — розвів він руками. — Але не мав він ніякого права, без просу, око на мою онуку покласти! Та ще й на княжича звалиться як сніг на голову. Чого він узагалі сюди приперся?! Я ж усім заборонив йому про це говорити! Щоб з дуру, дров не наламав. І ось, на тобі... Тож усі ви тепер у його смерті винні! — староста підійшов до мене, який все ще лежав на снігу. — Слухай, онучку, ми ж із тобою непогано ладнали. — сказав він спокійним голосом. — І ти мені як рідний був. Піч твоя, — це взагалі, диво якесь. Але краще б ти сьогодні сюди не приходив. Може, підеш із нашого поселення від гріха подалі. Адже не заспокоїться княжич, поки тебе життя не позбавить. Це справа честі тепер для нього...

— Ну, вже ні! — вигукнув малолітній феодал. — Нікуди він не піде! Поєдинок, — так поєдинок! Я просто сенсу в цьому побитті не бачив. Але якщо мене вже в боягузтві звинувачують, то доведеться тебе ще й провчити наостанок. Ось тобі мій клинок! — кинув він мені, явно дитячий меч. У мене ще один є! Якраз учора, спеціально для мене виготовили. Я навіть випробувати його толком не встиг. Ось і подивимося, з чого ти зроблений. З боягузтва чи хоробрості. Хоча якщо чесно, мені байдуже, що з тебе вибивати! Все одно, одне лайно вилізе... — його охоронці тут же схвально зашуміли.

Чуб підняв майже невагомий, особливо порівняно з моєю тренувальною палицею клинок, і вручив його мені. Допоміг піднятися, а сам ставши на одне коліно прошепотів на вухо:

— Круши рукою метал, мрії не забувай. Живи, гори, літай, але тільки не згорай. Коли прийде пора, випий життя до дна...

— Я вип’ю життя до дна... — важко зітхнув я.

— Ось і добре. Що з ногою? — співчутливо запитав Чуб.

— Якою ногою? — зробивши здивоване обличчя, відповів я. Усім своїм виглядом показуючи, що все гаразд.

— Іншого я й не очікував від тебе почути... Послухай, Комар. Що б не сталося, не потрібно вбивати княжича. — раптом прошепотів він. — Нам цього не пробачать... Ти зараз борешся лише за своє життя. Поєдинок за кохання, — ти вже програв... Змирися з цим.

— Я розумію. — відповів я йому. І скинувши з себе важкий зимовий одяг, помітно шкутильгаючи і спираючись на клинок, побрів до суперника, який з нетерпінням чекав на мене.

***

— Ти готовий до смерті? — посміхнувся мені хлопчина, скинувши свою хутряну накидку, і залишившись у напрочуд схожому на мій, одязі. Тільки помітно новіше. Мене це навіть трохи збентежило. Ми як два брати, в однакових сорочках, чобітках, ременях і поясах. Та, що там пояси! Навіть мій ведмежий кіготь, був точнісінько як і у княжича. І це помітив не один я. Люди стали якось дивно перешіптуватися. А княжич, махнувши швидку вісімку, тут же рвонув на мене...

Сильні удари сипалися один за одним. Дивом урятувавшись від миготливої сталі в черговому швидкому перекаті, я помацав себе, чи я все ще живий, чи вже ні... Два місяці нерегулярних тренувань, — це дуже малий строк, щоб на рівних битися з юним воїном, який все життя б’ється на цих самих мечах. Саме стільки вчив мене Чуб. І слова княжича, що він мене ще й пожалів, мабуть, були недалекі від істини.

— Комар! — сміялися оточуючі, дивлячись як я всіма силами намагаюся вижити, тікаючи від смерті, що миготіла тут і там. — Та ти драпаєш значно швидше, ніж твоя потворна білка від наших собак! — і це було правдою. Я вже й забув що таке страх, живучи в комфорті та відносній безпеці. І зараз, дуже навіть боявся втратити своє хороше життя. Але даремно вони згадали про білку. Незрозуміло як тут опинившись, вона зістрибнула з надламаної гілки прямо мені на голову, одразу ж викликавши новий напад сміху в оточуючих. І особливо, у мого юного суперника, який уже добряче втомившись постійно за мною ганятися, зараз просто заливався від реготу.